Від долі не втечеш Українська народна казка Гуцульщини
Ішов солдат з армії. Ішов він довго, і зробилася ніч. Проситься солдат на ніч до одного хазяїна. Хазяїн каже:
— Прийму вас, але на опасані. Там мете спати на сіні, бо в мене жінка слаба. Солдат спав, а хазяїнова жінка вродила тої ночі дівчинку. А солдатові сниться: «Оце буде твоя жінка». Він собі думає: «Ні, не буде вона моєю жінкою. Я цю дитину вб’ю».
Рано пішов чоловік у стайню обходити худобу, а солдат вбігає до хати, бере ту дитину і настромлює у плоті на кіл. «Не будеш моя жінка!» Хазяїн у стайні чує — дитина пищить. Солдат утік, а хазяїн вийшов — дитина на колі. Хапає чоловік дитину з кола і йде з нею в лікарню. І вилікували її, і росте вона собі. А солдат прибув додому і парубочить. Каже йому мати:
— Женися. А він:
— Ні.
Не підходить йому ніяка женячка. А та дівчина вже має шістнадцять років.
Каже той старий парубок батькам:
— Я поїду на базар.
Приїхав, а на базарі така файна дівчина! Та й так вона йому сподобалася. Але відки вона? «Запитаю її», — думає солдат. За нею він очі пасе. Підходить до неї й питає, відки вона. І вона сказала йому.
Приїхав парубок додому і каже:
— Я маю до тої дівчини поїхати.
І поїхав. Приїхав до того села, відпитався, зайшов до хати. Ще більше сподобалася йому дівчина. Сватає він її, і вона погоджується за нього йти, хоч він старий, а вона молода. Така доля.
Поженилися вони собі, зробили весілля. Привіз він собі княгиню додому. Вона йому розказує:
— Чоловіче, я мала вже не жити. Тато розказував таке: як я ся родила, то в той вечір він приймав на ніч солдата. А рано той солдат, — каже, — забігає до хати, вхопив мене, виніс надвір і на кіл настромив. І втік. А тато взяв мене, заніс у лікарню, і мене вилікували.
А чоловік каже:
— Це був я. Я хотів тебе убити, бо не хотів тебе брати. Не хотів так довго ждати, доки ти виростеш. А мені ся снило, що я тебе маю брати.
— То це ти був?
Здивувалася жінка, але нічого більше не сказала, бо така доля.
Від долі не втечеш Українська народна казка Поділля
Кажуть, що від долі не сховаєшся. Давно-давно це було. Повертався зі служби солдат додому. Іти довелося через ліс, де юнака й застала ніч. Раптом між деревами хлопець побачив маленьку хатку й вирішив попроситися переночувати.
Двері відчинив старенький дідусь і люб’язно запросив солдата до своєї оселі. Виліз хлопець на піч, але бачить, що дідусь чомусь не гасить свічку. Виглянув юнак — старенький сидить за столом і робить ляльки. Зробивши дві лялечки, зв’язує їх докупи й кидає під стіл. Різні лялечки виходили: обидві гарні, обидві погані, одна гарна, інша — ні. Солдат, здивовано спостерігаючи за дідусем, несміливо запитав:
— Що це ви робите?
— Парую людей: буває, трапляються обоє гарні, буває — зовсім різні.
— А ви кожної людини знаєте долю?
— Кожної.
— Дідуню, скажіть, будь ласка, хто буде моєю парою?
Не знав хлопець, що він потрапив у гості не просто до старенької людини, а до самого Всевишнього.
— Та для чого ж тобі знати свою пару? Доживеш і побачиш.
— Скажіть, будь ласка, дуже хочеться знати!
— Тоді уважно слухай. Уранці, як підеш від мене, проходитимеш повз корчму. Попроси, щоб тобі винесли води. От той, хто винесе пити, і буде твоєю парою.
До самого ранку солдат не міг заснути, усе думав про те, щоб якомога швидше побачити свою долю.
На світанку хлопець подякував за все дідусеві й вирушив у дорогу Незабаром він дійсно побачив корчму й попросив, щоб йому винесли пити, з нетерпінням очікуючи, хто ж це зробить. Раптом із дверей вибігла дівчина з квартою води в руках і простягла її солдатові. Дівчина була худесенька, дуже замурзана й розпатлана.
Аж страшно зробилося хлопцеві, коли він побачив таку «красу». Зовсім не про таку пару він мріяв! Солдат рвучко вихопив із піхов шаблю й з усієї сили рубонув нею дівчину по голові. Незнайомка скрикнула від болю й упала, а хлопець чимдуж кинувся тікати.
Пройшли роки. Юнак подорослішав і зустрів дівчину, яку покохав усім серцем. З нею хлопець і одружився.
Одного разу сіло молоде подружжя сікатися. Спочатку жінка оглянула голову коханому, а тоді він — дружині.
— Що це в тебе таке?! — із якимось дивним передчуттям вигукнув чоловік, побачивши на голові коханої величезний страшний шрам.
— Та для чого це тобі? Я навіть не хочу про це говорити.
— Розкажи, будь ласка, мені цікаво.
— Це сталося багато років тому, коли я ще була зовсім юною. Будучи сиротою, працювала в корчмі, де хазяї хоч їсти давали.
Одного разу якийсь подорожній попросив винести пити, що я й зробила. Раптом він вихопив шаблю й ударив нею мене по голові. Скрикнувши, я впала, стікаючи кров’ю, а незнайомець утік. Почувши мій крик, із корчми вискочили хазяї, які й виходили мене, бо були добрими людьми. Чому подорожній так зробив, я навіть пояснити не можу.
Чоловіку було соромно подивитися дружині у вічі. Урешті-решт він знайшов у собі мужність і розповів їй усю правду.
— Я знаю, що немає мені прощення, але дуже прошу тебе: пробач. Ти найдорожча людина в моєму житті, — благально промовив чоловік, — тепер я добре знаю: від долі не втечеш.
Жінка пробачила своєму чоловіку, бо дуже любила його. Разом вони прожили довге й щасливе життя.
Від долі не втечеш Українська народна казка Поділля
Було це давно...
В одному селі жив парубок. Йому скоро треба було йти до війська. А служили тоді довго, ще й до того, цар російський вів безконечні війни, щоб розширити свою територію, щоб загарбати собі чим більш земель і підкорити чим більш народів.
І мало хто з українських хлопців повертався з цих кривавих побоїщ живим і здоровим. От і вирішив один парубок піти до ворожки, щоб дізнатися свою долю: чи повернеться додому, чи створить сім’ю. Адже був він ще зовсім молодий і так хотів одружитися з гарною дівчиною. Ворожка була небагатослівна:
— Повернешся, а наречена твоя лежить у колисці в старенькій хатині край села.
Пішов парубок до тієї хатини, заглянув у вікно. Справді, у колисці лежала дитина. Але ж яка вона негарна: маленьке личко червоне, зморщувате. А він сам ставний, гарний, кучерявий. Не хоче такої дружини. Стрімголов помчав хлопець додому. Що ж робити? Як позбутись дівчини?
Коли настав вечір, він знову був біля тієї хатини. Матуся дівчини вийшла з відром, мабуть, доїти корову. Хлопець хутко зайшов до хати. Схопив голку, увігнав її в маленьку голівку. Дівчинка скрикнула, а він утік.
Парубок спокійно пішов до війська. Прослужив двадцять літ. Ось він повертається до рідного села. Вже видно високі тополі, що ростуть біля його хати. «Чи живі рідненькі, тато і мама?» — думає хлопець і весело крокує полем, а уява малює майбутнє. Він хоче мати свою хату, свою родину, своїх діточок. Все це у нього буде, добре, що живий повернувся і, хвалити Бога, не каліка. «А одружуся я на першій-ліпшій дівчині, яка зустрінеться мені в рідному селі, бо довго вибирати мені нема як, адже мені вже сорок років...»
Так думаючи хлопець увійшов у село. І о диво! Дорогу йому переходить дівчина з відрами, мабуть, йшла по воду. Парубок завмер на місці. Такої красуні він ще не бачив...
Розговорились. Дівчина — сирота. Батька нема вже давно, а матусю нещодавно поховала. Недовго думав хлопець, незабаром заслав старостів і одружився з дівчиною на ймення Катруся. В першу шлюбну ніч він не міг надивитися на свою дружину-красуню, ніжно гладив її довгі чорні коси.
І раптом під пальцями відчув щось гостре. Подивився, маленька голочка. О Боже! Він згадав свій злочин в хатині край села. «Так значить це та сама дівчина, значить вижила! Що ж робити? Витягти! Негайно витягти голку!» — блискавично роїлися думки в голові.
І він міцно схопив кінчик голки і різко потягнув до себе. Хлинула кров і кохана впала в його обійми...
Довго лікувала Катрю ворожка різними травами і мазями. Бог змилостився, одужала. Не зміг жити Іванко з таким гріхом, признався про все молодій дружині. Ніжно подивилася на нього кохана і сказала:
— Від долі не втечеш.
Від долі не втечеш Українська народна казка Чернігівщини
Було це дуже давно. У нашому селі жив багатир Митро. Мав гарну жінку Марусю. Любили вони одне одного, берегли від злого й лихого. І от прийшов час Марусі родить.
Побіг Митро звати бабу-повитуху Параску, яку в селі знали як знахарку. Коли повертався додому, то угледів біля свого двору старця, який просився на ночівлю.
Митро не придав цьому особливого значення, але баба Параска сказала:
— Допоможи нещасній людині — Бог поможе тобі.
Приказав чоловік служниці нагодувати старця і постелити йому в коморі. На ранок з’явилася в молодого сімейства дочечка, назвали її Одаркою. Про цю радісну звістку дізнався й старець. Зразу ж засмутився він якось, став, помовчав. Коли виходив з двору, то подякував господарю за доброту, а потім сказав служниці:
— Не хочу засмучувати цієї родини, але скажу тобі так: хай батьки бережуть свою доньку, бо суджена їй смерть від води ще в молоді літа. Може, зможуть вони обійти долю.
З тими словами й пішов.
Передала служниця сказане господарям, і довгі двадцять років берегли батьки Одарку: і до річки не пускали, по воду до колодязя не посилали, прати не дозволяли.
А Одарка виросла красива, гарна, добра дівка. Знайшовся й жених — справжній козак. Уже й сватів заслав, а після Покрови одружитися рішили.
Батьки добре готувалися до свадьби, від радості забули пророкування старця. Та й хто ж буде у такий щасливий момент згадувати про лихо. Запросили гостей майже півсела.
Ось уже зібрали весільних гостей до церкви, до вінчання. А молодій страх як пити захотілось. Принесла їй мати кухоль води. І коли дівчина почала пити, закукурікав півень. Дарина злякалась і поперхнулась водою. Кинулись до неї батьки, але не вдалося врятувати.
От і кажуть старі люди: «Од судьби (долі) не втечеш», або «Що судилось, того й возом не об’їдеш».
Від долі не втечеш Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Було це дуже давно, коли ще люди думали, що Земля плоска, а по сіль їздили чумаки.
Іван був молодим, здоровим парубком, а його батько, кремезний чолов’яга, часто брав хлопця з собою до Криму, по сіль. Ще в дитинстві стара циганка нарекла Іванові, що той жениться на хворій, прикутій до ліжка дівчині. Одного разу, коли вони їхали по сіль, то зупинилися на ніч у одних бідних людей.
Коли вони сідали вечеряти, то господиня розповіла, що її слаба дочка уже три роки прикута до ліжка, і жоден знахар не може допомогти.
Тут Іван і згадав пророцтво ворожки. Він вирішив заколоти оце дівчину, щоб вона не стала для нього тягарем у житті. Коли всі спали, хлопець наніс їй рану у груди, а сам утік.
Минули роки. Іван уже й не пам’ятав того випадку, і на одному весіллі він зустрів прекрасну дівчину, в яку закохався. Згодом зіграли весілля. Одного разу Іван побачив у своєї дружини шрам на грудях, він її запитав про те, звідки той взявся. Дружина розповіла, що колись у неї був на грудях нарив, вона вже помирала, коли один із проїжджаючих чумаків наніс їй удар ножем по рані. Вона мало того що вижила, ще й видужала.
Тоді Іван зрозумів, що від своєї долі нікуди не втечеш.