Віл, баран, когут і гусак в спілці
Українська народна казка про тварин

Був то господар і мав барана і овечки. І раз давав їм їсти. А що залежить за драбину, то все баран ся приступає, а овечки одганяє. Та й він бачить, що іно баран їсть сіно, а овечки ні, та й каже: «О, то ти все з’їси, а вони ані покушають; но, то іди ж ти собі, а нех вони їдять». І вигнав його на двір. Га! Стоїть собі баран під плотом.

А знову другий господар мав вола і корови. Та й задає їм їсти, а іно віл їсть, а коровам не дає. Та й знову той вигнав вола з обори: нех там вони їдять, то хоч молока дадуть. Но, і стоїть собі віл на дворі.

А знову господиня мала півня і курки. Насипала їм їсти, а знову півник об’їдає курки. Та й вигнала його з подвір’я: «Нех там курки їдять, що ж, він ніц! А куриця то мні хоч яйце знесе». Но, і вилетів собі півень на пліт та й стоїть.

А другая знову мала гусака і гуси. Дала їм їсти, а все гусак об’їдає гуси. Та й вигнала його за ворота; нех там гуси їдять, може будуть ся нести. Так і стоїть собі гусак на сміттю під плотом.

Але він думає собі: «Ех! Пойду я вже од господаря. Що ж, не дав мені їсти, вигнав. Пойду собі вже од нього в світ».

Іде. Дивиться, а баран стоїть. «А ти що так стоїш?» — «А вигнав мене господар; овечкам дав їсти, а мене вигнав на двір». — «А ходи зо мною, підемо оба в світ».

Ідуть. А тут стоїть півень на плоті, напушився. «А ти що так стоїш?» — «А мене господиня вигнала!» — «А то ходи і ти з нами, буде нас вже трьох».

А тут ще і гусак стоїть на сміттях, подкулив ногу: «А і мене вигнала господиня». — «Но то іди з нами!»

Но, і так ідуть вже вштирьох. Ідуть, ідуть без ліс, а тут ноч пала, тра ночовати.

«Но, але де ж будемо ночовати? Нема де, — віл править до барана, — тра собі якую-небудь буду шиковати». А півень каже: «Я там не дбаю о ніц». Влетів собі на галузку: «От мені вже добре». А і гусак каже: «Я тож не потребую буди». Сів собі так на землю, ноги підкулив під себе та й сидить. Но, але віл каже і баран: «Нам тра конечне хліва, ми так не навикли, ми научанії до обори». Так як став віл крутити рогами, нагнувши березу, як став крутить із бараном, так собі і зладили щось за буду з галузий і поклалися вже спати.

А зимно було; так півень страхає (стрясає) крилами на своїм сідалі: «О, зимно! Пустіть і мене там до буди хоч під верх». А вони кажуть: «Як тебе пустити, коли-сь ніц не робив біля нашої халупи». Але він таки конче напирається: «Пустіть мене, бо вам призьбу розгромаджу!» (а якії там призьби у тої халупи, коли то іно береза!..). Но, але пустили його на звиж на галузку, і сів собі так над ними.

Але знову гусак каже: «Пустіть і мене там, бо зимно, пустіть, мене, бо вам окна в хаті повибиваю крилами» (а де ж там окна в такім шалаші?!..). Но, але пустили і його. Сів собі на землю біля них, і вже сплять собі вштирьох в затиші.

Але так ранком, ще перед світом, волокуться там-туди вовки за жиром. Іде старий і молодий вовчок. Дивляться: «А то що за буда? Щось там є в неї; може там для нас є що?» Так каже старий вовк до молодого: «Іди ж ти вперед і побачи, що там є, а якщо є, то і я там пойду». Так висилає його, бо мудрий сам був, боявся йти вперв. Но, іде там вовчок потихуленьку, але іно що вліз, так як ся тамтії огляділи, як стане його віл рогами колити з чела, а баран як стане товчити головою іззаду, а гусак як почне Щипати дзюбаком по ногах, по череві, так вже і радки собі вовчок не може дати. А ще півень, що то взвиж сидів: «А подайте ще і мні його тут!» Так вже і вовчок не спам’ятався, як втікав.

Прибігає до тамтого старого, а він: «А що, а що ж там є?» — «Ой, що там є! О, то-сь мене вислав, а та ж там є і коваль; а як став мене кліщами колоти, а олійник як став мене стемпором товчити, а кравець ножицями краяти! Так-им ся вже і не почув, а ще якийсь там кричав ізгори: «А ще і мені його тут подайте, а нех і я його привітаю!» Так же-м і втікав, як могунци, не чекав-им ще на тоє там вітання!» — «Но, коли так, то вже втікаймо!»

І пішли оба геть. А тамтії вже сиділи в буді спокійно до рана, і нікт їх не зачіпав.