Гарасим і його сто братів
Українська народна казка Гуцульщини

Жили дід з бабою. Дітей у них не було. Їм то докучило. Каже баба до діда:

— Діду, як нам жити без нікого? Піди в місто та купи яєць. Я посиджу на них, як квочка. Курка висиджує курчат, то, може, й я щось висиджу.

Дід на це погодився і пішов до міста. І купив сто одно яйце. Приносить додому та й каже:

— Ти будеш, бабо, гріти яйця, а я буду тебе обходжувати, все тобі подавати і все помагати.

Сидить баба, що сидить, і нарешті вийшов з тих яєць сто один хлопець. І каже дід до баби:

— Що ми тепер будемо з цим робити, як будемо годувати? А баба каже:

— Іди, діду, до царя і проси в него помочі.

Пішов дід до царя і розказує це цареви. А цар не вірить цему.

— Відки в тебе може бути сто один хлопець?

А дід бере розказує цареви про ті яйця. Цар посилає з дідом свого заступника перевірити, чи то правда. Прийшли, сконтролювали — правда. І цар дав поміч. І каже цар:

— Ви маєте нам доповідати, як ростуть ці діти і як вони виховуються.

Потому, як уже хлопці підросли, цар забрав їх під свою опіку зовсім. І був межи ними хлопець самостарший, звали його Гарасим. Коли хлопці виросли, цар дав їм сто один мундур, сто одного коня і сто одну шаблю.

І була в їхній державі баба над морем, що дуже велику шкоду робила тій державі, дуже багато війська знищила. Кого цар не посилав на той острів, ніхто відти не вертався. І посилає цар того сто одного хлопця на той острів, у наступ на ту бабу.

А в тої баби була сто одна дочка. І ніхто її не міг побідити, бо вона всіх перехитрювала. Тоді каже Гарасим до своїх братів:

— Браття, коли ми прийдемо до тої відьми, щоб ви не на ню дивилися, а на мене. І що я буду робити, то би ви робили.

Рушили вони на той острів, а баба вийшла напроти них з вогнем. І каже:

— Якщо ви мене не послухаєте, то я вас усіх живцем вогнем попалю.

Вони їй нічого не казали і всі позаходили. Тоді вона сказала їм усім роздягнутися і свої шаблі почепити на клинки. І сказала:

— Розкладіться, столи! Розкладіться, їди, пиття на столах! Мої дорогі гості, сідайте за столи, а всі мої дочки, виходьте, бо я вам женихи привела.

І повиходили її дочки. І всі одна від одної краща. І позасідали за столи. І зачала стара відьма пити до них усіх. Вона думала, що напоїть хлопців і знищить їх. А Гарасим лиш кліпнув на своїх братів. А вони всі були вусаті. І що мали в рот лити, то пустили то пиття по своїх вусах. А баба напилася добре, і ті її дівчата напилися. Тоді баба сказала:

— Заграйте, самограйці, най мої дочки з цими вояками погуляють.

І як нагулялися дівчата, то попадали куди котра. А хлопці не напилися, вони лиш притаїлися. Гарасим сказав їм, щоб вони свої мундури одягли на дівчат, а одяг дівчат на себе. І вони так зробили. Гарасим був віщуном і наперед знав, що має бути.

Баба пробуджується і каже:

— Ану, шаблі з клинків злізайте і цим воякам голови постинайте.

А шаблі позлазили та й позрубували голови її донькам. А баба з тої втіхи каже:

— Заграйте мені, самограйці, бо я вже своїх ворогів понищила.

І самограйці заграли, і баба нагулялася. Та як лягла, та як заснула! А хлопці забирають від баби її добро — і той стіл розкладний, і ті самограйці — і давай тікати, поки вона спить. Лише вони встигли забрати ті речі, сіли на коні і почали з острова до берега добиратися, а баба схопилася і з вогнем за ними. Але вже нічого не могла їм зробити, тільки крикнула:

— Гарасиме, курячий сине, я знала, що ти маєш вродитися, тільки не знала, як з тобою обходитися!

Приходять вони з тим усім добром до царя. Цар дуже втішився, що вони побороли ту бабу, бо баба дуже великі шкоди робила, і ніхто не міг її побідити. І кладе цар Гарасима своїм полководцем, а діда й бабу бере до себе, під свою опіку. І жили вони, і до цих пір жиють. І набуваються, їдять, п’ють. І мене в гості запрошували, і я пила, по бороді текло, а в роті сухо було.