Гончар Омелько
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жив колись гончар, а звали його Омелько. Був він дуже набожний, тільки випадала йому вільна хвилинка, щиро молився, щонеділі ходив до сільського храму, не пропускав жодного свята, постився, коли належало, і роздавав милостиню бідним. Був той гончар дуже чесний ремісник, і посуд виходив у нього пречудовий. Лише одне засмучувало його. Хоч як він мудрував, а не міг зробити так, щоб його глечики, горнята й миски не билися. Просив він бога, щоб допоміг йому у цьому.
Одного разу з’явився перед ним Господь у сні та й питає:
— Чи ти справді хочеш, аби твій глиняний посуд ніколи не бився?
— Так, Боже, хочу, — відповів гончар, — це моє найпалкіше бажання. Якби воно здійснилося, я був би найщасливішим у світі!
— Подумай гарненько, — мовив на це Всевишній, — якщо ти певен, що ніколи не пошкодуєш про це бажання, то я його виконаю.
— Я ніколи-ніколи про це не пошкодую, — твердо відказав гончар.
— Хай так і буде, — мовив Господь і зник.
Прокинувшись уранці, Омелько насамперед вирішив пересвідчитись, чи правдивий його сон. Сів він швиденько за гончарний круг і зробив горнятко. А потім, ще й глина не просохла, пожбурив ним з усієї сили об жорна. Як же він зрадів, побачивши, що горнятко ціле-цілісіньке!
Невдовзі слава про його глиняний посуд, який не б’ється, пішла по всьому селу, а далі й по сусідніх.
З усіх усюд почали до нього сходитися люди, щоб накупити тих небитких глечиків, горняток, кухликів, мисок. Тепер глиняний посуд купували лише в нього.
Та з часом покупців у Гончара Омелька ставало менше й менше. Посуд не бився, і не треба було купувати новий. І от настав день, коли гончар пожалкував про своє бажання, яке вдовольнив бог.
А тим часом богові самому стало цікаво, як ідуть справи в Омелька і Він знову з’явився до Гончара уві сні:
— Як живеш, чоловіче, — спитав Господь, — чи щасливий ти тепер, коли вмієш робити глиняний посуд, що не б’ється?
— Візьми, будь ласка, свою милість назад, Боже, і зроби так, як було перше, — почав благати гончар зі сльозами на очах. — Я думав, що здобуду славу, як робитиму посуд, що не б’ється, а тепер мені доводиться вмирати з голоду, бо більше ніхто нічого в мене не купує — посуд є у всіх.
— А я ж тебе перепитував, — усміхнувся бог, — бо краще знаю, як влаштований світ. Тож ніколи нічого не проси, все що тобі потрібно у тебе вже є, адже я Сам знаю, що кому треба, і як буде краще . На тому й світ стоїть з давніх-давен. Та добре вже, раз ти зрозумів свою помилку, поверну все на свої місця.
Так і сталося. Відтоді Омелько розказує про це всім, хто його слухає, а глиняний посуд знову б’ється.