Горобейкове дерево
Українська народна казка Чернігівщини

Якось обмовився жайворонок, з вирію вернувшись птахам зимуючим, в нужді замерзаючим, що його сам Бог з правиці годує, а з лівиці напуває. Зажурились, запечалились птахи зимуючі, добре знаючи, що їх зимою ніхто в снігах не згадає.

— Ось якби, — журяться, — Богу вісточку про нас дати. Родителю посланця послать!

Да тільки і той недужий, той недолужий, а той кряче, що йому і взимку прокорм є. Коли це горобець-молодець візьми та й викличись:

— Як зостанусь жив у дорозі важкій, я ту вісточку Богові принесу!

Хто ще більше запечаливсь, а хто ще більше осміхнувся. Відомо ж усім, який горобейко літун: майне з вербини на вербину і оддихає день!

Коли це жайворонок з лугу озивається:

— Роби, братику, як надумав! Святе це діло — за громаду стать. Як будеш летіть, до гусаків приставай. Як вони серед води сідають оддихать і ми в них на спині оддихаємо. Далі летять, ми на крилечко, а там уже й до вирію недалечко.

Ось і впросився горобейко до гусячого ключа. Піднялися гуси в осіннє небо. І горобейко з ними. Глянув і похолонув. Земля-матінка, коби маківка. Стало йому в грудях закладати, став він відставати од ключа. Тут гусак-вожак йому і каже:

— Ти крила до кісточок білих стирай, а не вертай. Бо за громаду життя віддать — собі навічно честь заслужить!

Чи гуси того горобейка малого на крило собі брали, чи якось інакше робили, а таки добрався він до вирію.

Як йому там зимувалося, чи з Божої руки пилося, їлося, коли тут браття в стужі замерзають, не списано, бо ж давно теє чинилося. Тільки знають всі, як відлітав горобейко додому, дав йому Бог маленьке зернятко.

Ось посадили його пташки, те зернятко. Від сонця жаркого крильцями затуляли, поливали з дзьобиків. І виросло воно, і засміялося ягодами червоними. На зиму пташкам харчуваннячко, а людям милуваннячко. А що горобейко його приніс на землю, то горобиною те дерево й називається.