Горобцева помста
Українська народна казка про тварин

Один воробчик вивів в лісі в грабі п’ятеро молодих. Чув він, що люди на селі хрестять свої діти, для чого зачав він шукати за священиком, щоби його молоді охрестив, йде він дорогов, йде і надибає вовка. «Чи не міг би ти мені діти охрестити?» — «Ой, чому ні? — каже вовк. — Але йди мені принеси діти». — «Ходи зі мною там, де гніздо! — каже воробець. — Бо мені задалеко аж ту до тебе носити молоді».

Прийшли они аж під граба. Вовк стоїть під деревом, а воробець скидає йому молоді на землю аби хрестив. Коли уже воробець всі поскидав, запитався: «А яке ім’я ти їм подавав?» — «Що? Яке ім’я? Ти казав мені їх похрустати, то ж я похрустав». — «Я казав хрестити», — каже воробець. «То я, може, недочув», — каже вовк. «Почекай, — каже воробець, — я з тобов ся порахую!» І пішов шукати за звірятами, котрі би могли провадити війну з вовком.

Летить він, летить та й надибає пса. «А чи не поміг би ти мені з вовком воювати?» — «О ні! Я слабий! — каже пес. — Вчора мене рано господар відогнав, що я старий і не годен службу сторожа робити. А то вже доба, як я нічо не їв, то ж і ні думки, щоби я міг воювати з вовком». — «Я тебе нагодую, — каже воробець. — Підеш і ляжеш собі в жито коло хреста. Туди буде нести жінка чоловікові, що косить в полі, хліб в торбі і в збанятах борщ; я затуманю її, а ти вхопиш торбу і збанята, затягнеш в жито і там попоїш».

Полетів воробець, сів на хрест і там черкотить, а пес заліз в жито і сидить. Дивляться, а то йде дорогов жінка і несе чоловікові їсти. Воробчик злетів і тріпається в поросі. Молодиця, побачивши його, подумала собі: «От злапаю я сего воробчика, мій маленький Василько буде ся з ним радо бавити». Поставила збаня та і ну ж за воробчиком; а воробчик все сунеться дальші по поросі. В кінці заважала їй торба, для того і торбу кинула на землю, а сама лапає воробчика. Коли уже досить великий кавалок за ним відбігла, вибіг пес з жита, вхопив торбу з хлібом і затягнув в жито; потім вхопив збанята в зуби і заніс також коло торби в жито. Увидівши то, воробчик не човгався в поросі уже, але фуркнув і полетів в жито до пса, а жінка сказала: «А бодай же тебе! Я гадала, що то молоденький воробчик, а то старий!» Вертає і хоче брати торбу і збанята; дивиться — нема». О, то якийсь пошився добре, буде мати що їсти! — подумала жінка. — Якийсь волоцюга-старець вхопив, а що я понесу чоловікові?»

Вернулася додому ще раз для чоловіка варити обід. Тим часом пес попоїв борщу сирватчиного, каші молочної, пирогів і хліба, став сильніший. Воробець з’їв лиш один пиріг. Веде тогди воробчик пса, щоби з вовком бився, і так радиться з ним: «Ти возьмеш вовка за горло, а я буду очі дзьобати, аби він не мав способу боронитися!»

Дивляться, а вовк уже суне. Тогди прискочив пес до вовка, вхопив його за горло, а воробець став очі дзьобати. Повстав крик. Вовк виє, пес гавкає, а воробець цвіркає. Учувши то, чоловік вхопив дрюк і біжить. А був то, власне, муж тої жінки, від котрої воробець з псом витуманили торбу з хлібом і збанята з стравов. Прибіг він і видить, як пес з вовком кусаються. Він хотів вовка убити і як замахнув дрюком, вовк ухилився, а дрюк пса гоп по голові так, що він неживий упав на землю, а вовк втік. «Почекай! — каже воробчик до чоловіка. — Попам’ятаєш ти мене!» — «Буду я видіти, — каже чоловік, — що ти мені такий маленький зможеш зробити».

Прийшла осінь, чоловік оре. Прилітає сей воробчик, сідає коневі на голову і дзьобає йому очі. Чоловік розсердився, вхопив бучисько і хотів воробця убити, але воробець злетів, а чоловік як пальнув коня поза уха так, що той неживий упав на землю. «Піду я додому, — подумав собі чоловік, — маю я там бочку смоли. Я продам її і куплю собі другого коня».

Приїхав додому, розповів то все жінці, взяв бочку смоли на віз і їде до міста. На дорозі сів воробець на бочку. Господар хотів його убити і як махнув бучиськом, ударив по бочці так, аж трісла; смола розлялася вся на землю, а воробчик фурк і полетів аж на обійстя, де мешкав господар. Господар зібрав трошки смоли і вертає домів. Воробчик дивиться, а жінка господаря поле грядки, а її синок Васильок грається бур’яном. Воробчик прилетів, сів хлопцеві на чоло і став дзьобати очі. Господиня, побачивши то, побігла до хати за макогоном і хотіла ним убити воробця. Як махнула макогоном — воробець борзо злетів, і замість воробцеві дістався удар хлопчикові, що неживий упав на землю. Господиня занесла хлопця до хати і положила на лаву. Зійшлися сусіди і умивають, ладять катафалок, а жінка сіла на призьбу та й плаче. Над’їхав чоловік та й каже ще від воріт: «Ой біда, жінко, що нам той воробець уже наробив! Я хотів його убити, бо був сів на бочку, тим часом воробець фуркнув, а я розбив бочку, і по смолі. І коня-м не купив, і смолу розілляв». — «Чоловіче! Мені сталося більше нещастя. Я хотіла того воробця убити, що дзьобав Василькові очі, а замість воробця убила-м дитину. Йди до хати та увидиш, що лежить на катафалку!»

От так ся мстив воробець на людях за свої молоді, що му вовк не охрестив, але подушив.