Горщик золота
Українська народна казка Поділля

Жив собі дід Гаврило. І було у нього три сини. Добрі були хлопці, чемні, ввічливі, батька шанували, переймали у нього досвід майстрування.

Старший син став відомим теслею на всю околицю, середній перейняв у батька секрети гончарства, ішли до нього з усіх-усюд люди за гончарними виробами, а молодший став ковалем, майстром на всі руки.

Жили дружно, допомагали один одному, батькові дякували за добру науку, до того часу, поки не одружилися. Зачаровані вродою своїх дружин, забули сини про свого старого батька. Став тато старіти і чахнути на очах.

Молоді красуні-невістки не спішили ні нагодувати старого, ні попрати йому, ні підмести в оселі, мало того ще й своїх чоловіків не відпускали на провідини до свого рідного батька.

Одного дня зайшов до старого його кум. Глянув на свого приятеля, та й каже:

— Гаврило, що з тобою сталося? Щоки запали, очі помарніли, один ніс стирчить.

— Так, так, — пожалівся старий Гаврило, — не потрібний я став, як старий пес, нікому мене доглянути.

— А ти не журися, я тобі пораду одну дам.

— Дай, бо пропаду.

— Візьми п’ять карбованців, піди на базар, купи лампу, новий горщик, а здачу розміняй на дрібні нові монети. Ввечері світи лампу і кидай монети у горщик, а зранку — висипай їх із горщика.

Так і зробив старий Гаврило. Взяв п’ять карбованців, пішов на базар, купив керосинову лампу, здачу розміняв на дрібні нові монети. Ввечері засвітив лампу і кидав монети у горщик, а зранку висипав їх із горщика.

Зацікавились невістки, що ж це у діда таке робиться? У віконці вогник горить, а старий монети золоті рахує.

Задумалися жінки, як зробити так, щоб ті монети в їхні руки попливли. І стали навідуватись вони до батька. То борщу принесуть, то каші, то в хаті підметуть, то поперуть. Став старий батько жити, як вареник в сметані. Одна з перед другої забігали до діда, питали що принести, що подати, навіть гроші давали, щоб дід золоті монети не витрачав.

Прийшов час провчити клятих невісток, які лише заради золотих монет доглядали старого батька.

Взяв він горщик, насипав туди солі, а зверху монетами прикрасив, засвітив ввечері свічку, а невістки тут як тут віконце заглядають: куди ж дід золото ховати буде.

А старий викопав під ліжком ямку, поставив туди горщечок, прикрив його, сам ліг на ліжко і кличе синів та їхніх жінок:

— Час прийшов мені помирати. Багато чого я вас навчив, дав кожному ремесло, одружив вас, дорогі мої діти, і за те, як ви мене доглянули в старості, хочу вам віддячити. Після смерті моєї знайдете під ліжком те. що ви заслужили.

Сказав, зажмурив очі, склав руки на грудях і ...

Стали всі перед дідом на коліна, але не молитися, а горщик доставати. З рук стали один в одного виривати горщика в надії, що там повно золота, а горщик був важкенький. Рвали кожен до себе, розлетівся він на дрібні шматки, а сіль засипала їм очі.

Піднявся старий Гаврило та й каже:

— Вмийте, діти, очі і відмийте душі. Не те золото, що блищить, а те, чим серце багате.

Стало соромно невдячним дітям, вибачилися вони перед батьком, бо зрозуміли свою помилку.