Данило-чарівник
Українська народна казка Гуцульщини

Був собі один господар. Він мав молоду жінку. І до тої жінки залицявся дяк. Жінка чоловікови водно каже: — Я така, чоловіче, слаба, що нічого не годна робити. А люде кажуть:

— Даниле, вона маркірує. Вона любиться з дяком.

А він не хоче того навіть знати й чути. Думає: «То брехня». Але подумав і рішив сам подивитися. «Я сам це мушу видіти». Та й сказав свої жінці:

— Тобі є лікарство коло такого й такого корча. Аби-с там стояла, і тобі за корчем буде голос казати, що маєш робити.

— А відки ти це знаєш?

— Я чарівник.

Жінка пішла під той корч, а чоловік її уже за тим корчем сидів. Вона прийшла та й не питає за ліки, а питає:

— Є тут хтось?

А чоловік зміненим голосом каже:

— Є.

Вона питається:

— Чи ви би так не зробили, щоб мій чоловік умер? А Данило з-за корча каже:

— Умре твій чоловік. Але ти вбий вепря та й доста давай йому м’яса. Та й щоби варила йому чорні кури та й жовті яйця. Як він буде того доста їсти, то не буде видіти і оглухне. І з того вмре.

Прийшла вона додому та й каже чоловікови:

— Треба зарізати цего вепря, би я добре тобі їсти варила.

Та й зарізали вепря, та й годує вона його м’ясом. І старае йому жовті яйця, ріже чорні кури. Він це їв і зробився фест грубий і здоровий. Та й каже одного разу жінці:

— Я вже нічого не вижу і нічого не чую.

Вона вже має собі фрай. Кличе свого любка дяка до хати. Та й махають Данилови перед очима, хотять знати, чи він видить, чи ні. Пробують його. А він нічого не струхається. Кричать йому коло вуха, а він ніби не чує.

Та й сидять жінка з дяком. П’ють, їдять, набуваються. А він пішов до сіней та взяв доброго бука. Та як увійшов з буком, та як зачав їх обох гаратати. І розігнав їх Данило-чарівник. Та й жінка вже не «слабувала».