Дарунки журавлика
Українська народна казка Бойківщини

Жив собі дідо й баба. Постарілися вони і вже не годні були працьовати сами на себе. І пішов дідо шукати помочи. Відійшов він далеко від хати, аж на сорок кілометрів. А там журавлик ходить по болоті, по воді. Їмає жаби. Каже він дідови:

— Діду, що ти, шукаєш помочи?

— Шукаю.

— Я тобі, діду, допоможу. Я тобі дам чарівну скатертину. Як розложиш її, на ній усе буде: і хліб, і ковбаса — все.

І дав журавлик дідови чарівну скатертину. Дідо зложив її, взяв під плече і йде додому. І вже темно, ніч уже. Він повернув до багача на ніч. Прийшов, розложив на столі скатертину, і на скатертині всіляка їда сталася. Повечеряли всі — дідо і хатня сім’я — і полягали спати.

Дідо був трудний з дороги та й заснув. А багач не спить. Коли дідо заснув, витягнув у нього багач ту скатертину, а йому під голову поклав просту.

Дідо встав, іде додому. Приходить ід’хаті, баба вийшла діда встрічати.

— О, бабо, я тобі радість несу. Я тобі скатертину чарівну несу. Таку, що все будем мати.

— Но та вже розкладуй її, розкладуй. Та будем видіти.

Дідо розложив, а то скатертина проста, не чарівна.

— О, журавлик мене обманув.

Іде дідо знов туди. Підходить, журавлик ходить по болоті.

— Журавлику, обманув ти мене.

— Я тебе не обманув нич! Я тобі дав чарівну скатертину. Ти десь мусів ночувати, в тебе хтось украв.

Дідо просить:

— Допоможе ще мені, журавлику.

Журавлик каже:

— Допоможу тобі.

І дав йому такого баранчика, що коли стрепенеться, з нього посиплеться золото.

— Золото продаш, будеш мати за золото все.

Дідо взяв баранчика і йде з ним. І далеко йому до хати дійти, вже темно, ніч. І знов повернув до того багача на ніч. Ну й повечеряли, полягали спати. А багач знає, що той баранчик чарівний. Дідо заснув, а багач украв баранчика, а йому підсунув такого самого простого.

Встав дідо і йде додому. Баба встрічає.

— О, бабо, я тобі радість несу. Такого баранчика веду, що як стрепенеться, з нього посиплеться золото. За золото будем мати все.

— Ну та пущай його, пущай, най стрепенеться. Будем видіти, чи посиплеться золото.

Дідо пустив баранчика.

— Ану стрепенися, баранчику!

А баранчик простий. І не стрепенувся, і золото не сиплеться. Дідо каже:

— Знов мене журавлик обманув.

Іде дідо туди знов. Приходить — журавлик ходить по болоті, по воді.

— Що там, діду?

— Знов ти мене, журавлику, обманув.

А той каже:

— Не обманув я тебе ніколи. Я тобі дав чарівного баранчика. Ти десь мусів ночувати, в тебе хтось його украв.

— Ти допоможи мені, журавлику, ще раз, — просить дід.

— Я тобі ще раз допоможу, але більше допомагати не буду. Я тобі дам торбинку-волосянку. Таку, що як скажеш: «Вийдіть, молодці, з сокирами!», вийдуть молодці і зроблять тобі все, що треба. І хату побудують, і все, що буде треба.

І дав йому журавлик таку торбинку.

Дідо йде додому, і знов далеко йому т’хаті дійти, повернув він знов до багача на ніч. Повечеряли, полягали спати. А багач знав, що дідо щось чарівне має. І багач знов украв у нього чарівну річ, а йому підклав таку саму просту. І пішов багач з тою торбинкою до другої кімнати. І пробує, що буде торбинка виконувати. І допробувався до того, що вийшли з торбинки молодці з молотками та як стали молотками бити багача! Багач пищить:

— Діду, рятуй! Діду, рятуй, бо ня заб’ють!

Дідо пробудився, позіхнув кілька разів і каже:

— Я тебе не рятую. Ти в мене вкрав скатертину, ти в мене вкрав баранчика. А тепер і торбинку вкрав. Най тя заб’ють.

Тоді багач каже:

— Рятуй, діду! Все тобі віддам, лиш рятуй, би ня не забили.

І тоді повелів дідо молодцям з молотками зайти в торбинку. І багач віддав йому тото все. Приніс тото додому і вже з бабою добре жили, доки не повмирали.