Дарунки нанашків
Українська народна казка Гуцульщини

Побралися двоє людей і не мали вдома на чім ґаздувати, то й пішли ліс рубати. І рубали складометри дров. Робили так ціле літо, до темної осени. Одного разу в суботу чоловік пішов в село за харчами. А жінка лишилася в лісі. Як він вертався до лісу з харчами, по дорозі напали на його вовки. Та й з’їли. А тим часом жінка в лісі народила дитину, хлопчика. Це було з суботи на неділю. То вона взяла Неділю за нанашку. А ніч була місячна, і вона взяла Місяця за нанашка.

— Ти будеш, Місяцю, моєму синови за нанашка.

А в понеділок ішов лісник лісом і побачив, що від чоловіка лишилися лише ноги в черевиках. Приходить він до колиби, а там ні ватри нема, нічого, лиш жінка сидить на дошках з дитиною на руках. Лісник уклонився, вона відповіла. І не каже їй лісник, що її чоловік уже на тім боці, що вже вовки його з’їли. Кладе він скоро ватру, бо жінка замерзає. Зварив кулешу, дав жінці їсти. Приніс до колибки води, а самий пішов за фірою, щоб звезти тоту жінку в село. І завіз її в лікарню, і зголосив владі, що таке й таке сталося.

Жінка полежала, виздоровіла і пішла з дитиною в своє село. І громада дала їй грошей, аби вона мала чим перезимувати.

А хлопчик росте. Так виріс, що вже має штирнадцять років. Люди їй кажуть:

— Ти би його наймила десь. А то годуєш такого бахура великого. Він би десь пас коров, то би-с не бідила так тяжко.

А хлопчик питає:

— Мамо, де мої нанашка й нанашко? Всі люди мають нанашків, а мої де?

А мама йому каже:

— Синочку, де ж я мала взяти нанашків, як я тебе в лісі народила? Я взяла за нанашку Неділю. А місяць так ясно світив тої ночі, то я взяла за нанашка Місяця.

— Добре, мамо, що ви так зробили. Спечіть мені, — каже, — хліб, аби я пішов у гостину до їх двох. До нанашки й до нанашка.

І спекла вона два хліби й подала йому. І він пішов. Довго ходив він лісами і найшов колибку в лісі. Заходить він до тої колибки, а там сидить Неділя, нанашка його. Каже вона йому:

— Добре, що ти прийшов. Ти вже, синку, великий, тобі вже вісімнадцять років. Ходи до мене ближче, буду приймати тебе як гостя.

Зайшов він, нанашка вгостила його файно і рихтує для него подарунок.

— Переночуєш, — каже, — в мене, а завтра підеш до нанашка. На другий день рано дала вона йому подарунок — клубок ниток.

— Цей клубок ниток тобі стане у великій пригоді. І пішов він. А як відходив, нанашка сказала:

— Що схочеш, то й загородиш цими нитками.

Довго ішов він до нанашка. І найшов другу колибку. А коло коли-бки сидить дід в білім убранню. Питає його дідо:

— То ти мій філин? А він відповідає:

— Я.

— А ти, — каже, — був у нанашки?

— Був.

— А що тобі, — каже, — нанашка подарувала?

— Клубок ниток.

— Та й я тобі, — каже, — здарю дещо. Перебудеш у мене добу, а як будеш іти додому, то я тобі дам.

Переночував хлопець, а на другий день нанашко каже:

— Подарую тобі граблі й булаву. Граблями що схочеш, то пригребеш, а булавою кому схочеш, уломиш костомахи.

Подякував хлопець нанашкови і йде додому. Ішов він дуже довго. І заходить в одно багате село. Струдився і сів собі край дороги. І дивиться, як люди з церкви йдуть. Один молодий господар підходить до него і питає:

— А ти відки, хлопче?

— Я вже, — каже, — не малий хлопець, я вже леґінь.

— А ти би, — каже, — не наймився в мене служити?

— Наймуся, — каже, — але скажіть, що мені робити. Каже ґазда:

— Будеш фурманити і коні пасти.

— А де, — каже, — коні пасти?

— А на тій великій толоці. Але лиш удень будеш пасти, бо вночі там ніхто не пасе.

— А я, — каже, — буду пасти і вночі. Виправляйте мене на толоку, поки ще люди на толоці є. І давайте мені харчі на цілу ніч, а рано я з кіньми прийду.

Дала йому ґаздиня шмат солонини, півхліба і ще вдома похарчувала файно.

— Давайте, — каже, — мені пута і заведіть на толоку, бо я не знаю, де вона є.

Повів ґазда його з кіньми на толоку. І по дорозі з ним балакає, і каже йому:

— На цій толоці ще ніхто не ночував, відколи це село. Бо є такі, що б’ють худобу та й убивають пастухів.

А він каже:

— Мене не будуть бити.

Прийшли вони на толоку. Познайомився леґінь з пастухами та й каже їм:

— Я буду тут ночувати. І ви ночуйте зі мною.

І ґазда пішов собі додому, а він лишився з кіньми. Кажуть хлопці:

— Треба рихтуватися додому, бо сонце заходить. А він каже:

— Лишайтеся зо мною.

— Та будуть бити.

— Ніхто, — каже, — не буде вас бити. Лишайтеся. Ми будем бити, а не нас.

Пастухи говорять:

— Дивися, ото вже йдуть на конях. А хлопець їм каже:

— Поки вони прийдуть, ми наносім дров і накладім ватру. Наносили дров, наклали ватру, а три чорти на конях вже кружляють по толоці. А він подивився на них та забиває в землю кіл, бере клубок і сотає нитку кругом толоки. Та намотує нитки на клубок і притягає чортів в т’ собі. Все ближче й ближче. І починає бити їх булавою. Так добив чортів, що тоти вже ся починають просити. А він не питає, лиш пригортає їх граблями до себе. Чорти сказали:

— Що хоч ми тобі дамо, лиш не бий нас.

— Хочу, би-сте заприсягли, що на цю толоку ходити більше не будете. А мені — мішок грошей.

Заприсягли чорти, що поки села, ніхто з них не буде на цю толоку приходити. І мішок грошей дали.

І не приходять більше чорти. А народ бере пробу, чи це правда. Пасуть у днину, пасуть уночі — ніхто не приходить. У тиждень народ питає його:

— Що ти хоч за то, що толоку нам ослобонив?

— Що хто дасть, — каже він.

І давали люди, хто що міг. Хто вбрання, хто гроші, хто солонини, хто пшениці — багато добра йому нанесли. А один ґазда дав йому віз і коні. І він склав усе добро на віз і похитав додому. А дома оженився і ґаздує й понині. І не служив, і не буде служити. І байці конець.