Дарунки померлого батька
Українська народна казка Гуцульщини

Був барон і мав одного сина. Каже він:

— Сину, я буду вмирати. Хочу тобі майно записати. І як мене поховаєш, щоб ти три ночі відвартував коло мої могили...

І його смерть попередила, що він не мав коли записати синови майно.

Умер барон, поховали його. І першої ночі йде син вартувати на татовій могилі. Коло дванадцятої години ночі відтворяється гріб і виходить з гробу його тато. Питає:

— Ти є, сину?

— Є.

— Дарую тобі цю палицю. Стукнеш нею три рази в землю, і вна тебе запитає: «Що ти хочеш?» Скажеш їй, що хочеш, і все будеш мати, що тобі треба буде.

І батько вернувся в гріб, і гріб затворився.

Іде син другої ночі. О дванадцятій годині ночі ся отворяє. Відкрилося вікно домовини, і тато його питає:

— Ти є, сину?

— Є.

— Дарую тобі, сину, оці чоботи-скороходи. У них що крок, то миля, а що скок — дві.

І труна ся заперла, і гріб ся засунув, як був. Третьої ночі іде він. знов вартувати. О дванадцятій годині гріб ся розсунув, віко домовини втворилося, вийшов старий барон і питає:

— Ти є, сину?

— Є.

— Дарую тобі оцю шапку-невидимку. Ніхто ті не буде бачити — ні людина, ні звірина, як ти одягнеш цю шапку.

І ліг барон у труну, віко закрилося, гріб засунувся, як був, а син із своїм дарунком пішов.

Прийшов він додому і хоче спробувати, які ж то дарунки. Бере шапку на голову, чоботи-скороходи на ноги, зачаровану паличку в руки і йде. І що крок, то миля, що скок — дві. Ішов він так, може, дві-три години і опинився в такому місті, що про то місто ще й не чув ніколи і не читав про нього. Дивиться — по стінах і парканах розписані афіші, що царева донька зношує за ніч дванадцять пар чобіт. Стукає він три рази паличкою в землю, і каже паличка:

— Чого потребуєш, чоловіче? А він каже:

— Хочу зайти до того царя, що його дочка зношує за ніч дванадцять пар чобіт.

Паличка каже:

— Іди в ту сторону, куди я тобі показую. А він питає:

— Чи я годен вислідити, де царева донька так чоботи шматує?

— Вислідиш, — каже паличка.

Приходить він до палацу того царя, а там варта питає:

— Куди йдеш, чоловіче?

— Іду до царя. Я чув, що його донька дере за ніч дванадцять пар чобіт. Хочу вислідити, як вона це робить.

Варта сміється. І кажуть йому:

— Іди, йди. Тут уже були такі, та без голови відци пішли. Та й ти так підеш.

Він каже:

— Ні, не піду.

І впустили його. Розказав він цареви, чого прийшов. Цар вислухав його й каже:

— Отут, на оцім ліжку, будеш ти спати, а на тім — моя дочка. Тут будеш і їсти.

Він ліг спати, але не спить. Ніби хропе, і так хропе, що аж палац ся здригає. Коло дванадцятої години царівна взяла дванадцять пар чобіт на плечі і торкає його по носі. І каже сама до себе: «Спить, можу йти». Утворила вікно, хитнула плечима, і з’явилися в неї білі крила. І полетіла вона. А він чоботи-скороходи на ноги, шапку-невидимку на голову, зачаровану паличку в руки і стукнув три рази в землю.

— Чого потребуєш?

— Чи я годен царівну попантрувати, куди вона полетіла?

— Годен. Іди в той бік, куди я тобі показую.

Іде він. Що крок, то миля, що скок — дві. І опинився під високою горою, у дияментовому лісі. Під грубим деревом крісло і столик. На столику три фляшки вина і три булочки. А він паличкою в землю три рази стукнув і каже:

— Пити чи не пити?

— Половину цих булочок з’їж і половину вина випий.

Він випив половину вина, а царівна тут як тут. Вона його не видить, бо він у шапці-невидимці. Уступився він з того крісла набік. А вона подивилася та й каже:

— Ох, зрада! Завше було три булочки, завше було три склянки вина, а тепер цего всього половина. Іти чи не йти? Ні, не йду. Вертаюся додому, бо зрада.

Вона летить верхом, а він землею біжить. Що крок, то миля, що скок — дві. Він уже прибіг і ніби спить, а вона ще летить. Прилетіла, розібралася і спить.

Вранці приходить цар. Дивиться — чоботи цілі. І каже йому:

— Прошу мені сказати, як ти допантрував. А він каже:

— Пане царю, мені не можна казати. Я скажу, як з цего буде якийсь кінець.

Другого вечора вона каже йому:

— Я знаю, чого ти прийшов сюди. Ти прийшов мене перевірити. За це я тебе хочу почастувати.

І дає йому шклянку вина. І дала вона в те вино дрімучих крапель. А він паличкою в землю три рази — торк.

— Що потребуєш?

— Пити чи не пити? — питає він потихонько. Паличка йому каже:

— Не пий, а вилляй.

Він то до рота і нібито сипле в рот, а то йде в пазуху. Ліг і спить. А царівна спить на свойому ліжку. Він нібито спить і хропе, але не спить. Коло дванадцятої години ночі царівна встає, гладить його попід ніс пальцем і каже: «Спить, можу йти». Утворила вікно, дванадцять пар чобіт на плечі, хитнула плечима, і з’явилися в неї білі крила. А він схопився і стук паличкою три рази в землю. Паличка питає:

— Що потребуєш?

— Хочу вислідити царівну.

— Іди в той бік, куди я тобі покажу.

Він чоботи-скороходи на ноги, шапочку-невидимку на голову. І що крок, то миля, що скок — дві. Опинився під високою горою в срібному лісі. Дивиться, а під грубим деревом столик і крісло. На столику шість цукерків. А він питає палички:

— Їсти цукерки? Паличка сказала:

— Три їж, а три лишай.

І він з’їв три цукерки і став на боці. Прилетіла крилата царівна і каже:

— О, і там хтось був, і тут хтось був. Завше було шість цукерків, а тепер з того половина. Зрада, — каже, — не йду, вертаюся додому.

Царівна попід небеса летить, а він землею біжить. Що крок, то миля, що скок — дві. Він уже ніби спить, а вона летить. Прилетіла, поклала дванадцять пар чобіт та й каже:

— І цей тут є, і там хтось був, бо цукерки поїло.

Третього вечора подає вона йому чарку вина. А він потихонько питає в палички:

— Пити?

А паличка відповідає:

— Не пий, бо в цім вині є отрута.

Коло дванадцятої години ночі вона його — по носі. А він не спить. Каже вона сама до себе: «Можу йти». Взяла на плечі дванадцять пар чобіт, утворила вікно, хитнула плечима, і з’явилися в неї білі крила. І полетіла. А він чоботи-скороходи на ноги, шапку-невидимку на голову, паличку в руки — і за нею. І паличка показала йому, в котру сторону йти. Прилетів він на високу гору. А на ті горі палац дияментовий. А вна стоїть коло дверей і тисне на кнопку. І з’явилася шоля. Каже йому паличка:

— Ставай попри ню на шолю.

Він став попри ню, і шоля занесла їх у підземне королівство. Дивиться він, а там скляні зали. Повно панства, музика грає, гомін файний, а не зрозуміти, що говорять. Вона зайшла, а там пани з нею витаються. Та й підходить до неї вродливий кавалір. І каже:

— А чому ти вчора не була? А чому ти позавчора не була? А вна каже:

— В мої вечері всього було по половині. А чого так?

— Ні, неправда, — каже він, — я всього дав так, як завше. Але, — каже, — музика грає, йдім з того всього гуляти.

Вна пійшла з ним гуляти. Викрутиться два-три рази і кидає чоботи, бо чисто порвані. І так дванадцять пар чобіт пірвала. А він придивився — у всіх тих панів на ногах кінські копита. Та й у каваліра царівни такі самі, як у всіх. А підлога та як паркет. Він ліпше до неї придивився, а та підлога з самих бритов. Кожна бритва вістріям догори. Кавалір царівни як ся розгуляв та як копитом покрутив, вищерб кавалок бритви. А паличка тихо каже хлопцеви:

— Хапай це і добре сховай.

І прийшла тота година, що всі ся розходять. Спустилася шоля, посідали всі на шолю — і нагору. Вийшли з того палацу, і полетіла царівна. Вона летить, а він за нею. Що крок, то миля, що скок — дві. Він обігнав її, ліг і ніби спить, а вона ще летить. Прилетіла, поскладала пірвані чоботи і лягла.

Увійшов цар.

— О, — каже, — ти лихо сьогодні спантрував. А він каже:

— Лихо, та й не конче лихо.

— Але-с був там, де вона дере чоботи?

— Був.

— Прошу розказати мені.

— Я вам сказав, — каже, — що кінець вам розкаже. Переночували ніч, вона вже нікуди не летить. Паличка каже йому:

— Ідемо до дияментного і срібного лісу. Виламай собі по гілці з дияментового і срібного лісу і сховай у кишеню, там, де бритви кавалок.

Поїхали вони в ті ліси, виламав він по гілці з дияментового і срібного лісу і вертається до царя. І каже:

— Скличте царів, генералів, адміралів. Тоді я скажу про стосунки вашої доньки.

Цар скликав усіх та й каже:

— Тепер розкажи, як було.

А він розказує про це все. Де він був і що бачив. А один цар з іншої держави каже:

— Це неправда, що десь є дияментовий ліс, срібний ліс і скляні зали. І паркет з бритов.

А він витягає тоти гілки з дияментового й срібного дерева і той кавалок бритви показує. І тоді всі гукнули, що правда. Тоді царівна каже:

— Як він мене допантрував, то я мушу вмерти. Аби-сте мене поховали у труні в церкві. І варту би-сте дали там щоночі.

А цар йому сказав:

— Через твою правду я доньки позбувся. Іди від мене, доки-с живий. Він пішов. Ходив, блукав. Обзирав цілий світ, а в рік собі думає:

«Вертаюся до того царя».

А коло труни з померлою царівною була військова варта, по одному жовнірови щоночі. І на рано щось заїдало вартових, що лиш кости з них лишалися. Щорання паламар вимітав кости.

Прийшов він до царя, а цар йому каже:

— Як вартував-єсь живу, так вартуй і мертву. Прийшов він до церкви і стукнув три рази паличкою.

— Що потребуєш?

— Маю вартувати царівну. Каже паличка:

— Ховайся в кригос.

Уночі встає вна з труни. Ходить по церкві, аж вітер віє. І його в кригосі вздріла. Каже:

— Ходи, ходи до мене. Не бійся, я тобі нічого не зроблю.

А він ані слова. І залізла вона в труну, віко ся закрило, і він пішов спати.

Другого вечора пішов він знов вартувати. Каже паличка:

— Сеї ночі ховайся на хори.

І він заховався там. Чує вночі — устає царівна. І просто в кригос, там, де він був учора — там його нема. Ходить, шукає. І вздріла його на хорах. І каже:

— Ходи сюди, я тобі нічого злого не зроблю.

А він ані слова. І прийшла година, вона лягла в труну, труна ся закрила, а він пішов спати. Третьої ночі каже паличка:

— Тепер тобі вже виходу нема. Але як маєш тверде серце, лягай попри труну з лівого боку. Віко відкриється і тебе накриє. Вона з труни вилізе і піде тебе шукати. А ти махом ляжеш у труну. Як би вона тебе не просила: «Вилізай з труни», аби-с не вилазив. Та й ні слова щоб не промовив.

І він так зробив.

Прийшов ранок, царівна каже йому:

— Тепер ти мій, а я — твоя. А піп каже дякови:

— Іди вимети кости з того вартівника.

Дяк приходить, чує — а в церкві органи грають. Він церкву розімкнув, дивиться, а то вартівник і жива царівна. Дяк до царя:

— Ваша дочка в церкві на органи грає. Жива. І вартівник живий. Цар приїхав, забрав їх і привіз до свого палацу. І запросив до себе королів із шістьох держав. І зробили весілля, і тепер ще вони жиють.