Шукаю роботу
HTML CSS JavaScript розробник
Українські казки

Два хитрих куми
Українська народна казка Гуцульщини

Були два куми. Жили вони дуже дружно, один без другого нічого не робив. Але стало круто й тому, й тому. Ані грошей, ні харчів і ні до чого взятися. Говорить один кум до свої жінки:

— Я наберу мішок клоччя, зверху прикрию вовною з вівці та піду на базар і кого-небудь утуманю *.

А другий говорить до свої жінки:

— Знаєш що? Я наберу мішок ожелюду *, прикрию зверху оріхами, піду з ними на базар і кого-небудь утуманю.

Вийшли оба куми на базар, нічого не знаючи один про одного.

— Здоров, куме!

— Здоров! А що ти, продаєш чи купуєш щось?

— Я, — каже, — куме, маю мішок оріхів. Хочу продати.

— А я, куме, — каже, — маю мішок вовни. Продав би кому-небудь на гурт. Ой куме, — каже, — як би мені здалися оріхи межи діти.

— А мені, куме, — каже, — здалася би вовна. Поплів би дітям панчохи, рукавиці.

— А може, ми би, куме, проміняли голова на голову?

— Та знаєш, куме, вовна дорожча, але ми куми. Давай!

Так вони й помінялися. Той забрав собі оріхи, а той вовну. Та й розійшлися. Перший кум приходить додому та й говорить до жінки:

— Знаєш, я утуманив свого кума. За ожелюд узяв мішок вовни.

А другий кум прийшов додому та й каже до жінки:

— От я утуманив кума. За мішок клоччя взяв мішок оріхів. Висипав ті оріхи, а то ожелюд.

Другого базарного дня здибаються два куми на базарі знов.

— Здоров, куме!

— Здоров.

— Ну, куме, ти казав, що то вовна, а то пусте клоччя. А другий кум каже:

— А ти казав, що то оріхи, а то був ожелюд. Та ще й притому так тяжко ніс я той ожелюд додому. Куме, ми два такі розумні, що нам шкода сидіти дома. Ідім у світ. Заробимо своїм розумом великі гроші.

Так вони з базару й подалися в світ. І не верталися додому.

Ходять вони і все питають роботи, але правлять великі гроші, і ніхто їх не бере. Аж у одного пана стали нарешті на роботу. Рано одному кумови пан випускає худобу, і той жене в поле пасти. А то були не корови, а кози. Як ті кози розбіглися, кум пірвав на собі одежу й шкіру, бігаючи за ними. Так що ледве ввечір додому їх пригнав.

А другий копав керницю *. Що закопається роскалем *, а сторож його нагайкою. Що викине шуфлю * глини, а сторож нагайкою. Голоден, ледве до вечера дотяг.

Вечером зійшлися два куми докупи. Питає перший кум:

— Як тобі, куме, сьогодні день пройшов?

— Добре, — каже, — куме, пройшов мені день. Худоба пасла, а я лежав собі цілий день. І так було мені скушно. Би був узяв хоч якусь книжку та прочитав. А як тобі було, куме?

— І мені добре. Я що роскалем закопаю, а пан фляшку пива, що шуфлю глини викину, а пан мені булку. То так наївся й напився, що вже не міг більше.

— Ой, куме, — каже перший, — я би так пива випив. Може би, ми завтра помінялися роботою? Ти підеш пасти худобу, а я залишуся копати керницю. Але возьми, — каже, — з собою крісло й книжку, би мав на чім сидіти і читати, бо земля холодна. Сиди собі й читай книжку.

Другого дня перший кум пішов з козами, а другий залишився копати керницю. Як зачали кози бігати, пірвав він собі по корчах одежу, пірвав шкіру. Загубив крісло, загубив книжку і ледве вечером додому приліз. А другий, копаючи керницю, знайшов горщик золота. Заховав він його в керниці і панови не сказав нічого.

Вечером куми зійшлися докупи, і питає перший кум:

— Як тобі було сьогодні?

— Ой куме, куме. Ти казав, що худоба пасе. А я пірвав на собі одежину й шкіру, загубив крісло й книжку. Ледве тих кіз додому пригнав.

А другий кум каже:

— Ти казав, тут дають пива та й булок, а я стілько з’їв нагайок. Але я знайшов горщик золота.

Перший кум питає:

— І що, віддав панови?

— Та ні, — каже, — я не дурний, я заховав горщик у керниці, а сеї ночі заберемо й поділимося.

Перший кум каже:

— Ти знаєш що, куме? Я маю такий великий мішок. Заложу тебе в мішок і воловодом * пустю в керницю. Ти положиш горщик у мішок, я витягну, тоді знов пустю мішок, ти залізеш у мішок, і я витягну тебе. Утечемо від цего пана і поділимося грішми.

Опустив кум кума в керницю, а той думає собі: «Як я положу горщик, то кум його витягне, утече, а мене лишить. Недобре вийде». Заліз він самий у мішок, зверху на голову положив собі той горщик з золотом, мішок затягся воловодом. І кричить з керниці:

— Тягни, куме, горщик і давай мішок, щоб мене витягнути! А кум витяг той мішок, відтяв воловід, хапає мішок на плечі

і тікає. Думає, що кума лишив у керниці. А кум у мішку думає собі: «Дурний ти». Кум, що ніс, вже трохи ув’яв *, а цей у мішку думає: «Я тебе піджену». Та потиха кличе з мішка: «Куме-е-е!» А цей думає: «Той дурний кричить з керниці. Прибіжать до него панські люди та й усе викриють. Треба тікати далі». Та й ще дужче біжить. За якийсь час кум знов у мішку кричить, але тихіше: «Куме-е-е!» А той кум далі тікає.

Втомився він, поклав мішок на землю, сів та й відпочиває. І думає: «Подивлюся, кілько тут золота, що я так тяжко ніс». Відкриває мішок, — дійсно золото! Витягає той горщик, ложить на землю, дивиться, а в міху кум.

— То ти, куме? — Я, — каже.

— То я тебе так тяжко ніс?

— Мене. Бо інакше ти був би лишив мене в керниці. Ну, — каже, — куме, ми таки оба розумні. Відпочинемо, закуримо та й підемо далі.

Положили ті гроші в мішок. Один кум, той, що ніс, ліг головою на зав’язку, а другий на мішок. Але не сплять вони оба, бо все думає кожний, що другий може гроші вкрасти. Той, що ніс мішок і ліг головою на зав’язку, заснув. А цей другий відрубує ножем зав’язку, колєґу свого лишає, мішок з горщиком на плечі і давай тікати. Тікає лугами, корчами. А другий кум пробудився — нема ні кума, ні грошей. Схопився і давай бігти. І попав у ту сторону, що кум тікав.

Перший кум тікав, тікав, утомився і сів у корчах. А другий, бігши за ним, знайшов дзвінок, що десь корова загубила, як пасла у лузі. Та й все дзвонить дзвінком тим: калать, калать! Та й їрже, як кінь: «І-га-га!» А перший кум думає собі: «Десь тут є кінь. Я би його зловив та й сів на него. Отоді я би від кума вже втік». Та й кличе коня до себе: «Не-не-не». Зблизився кум на той голос, а другий кум каже:

— Це ти, куме?

— Я.

— Я гадав, що то кінь. І подумав, що скорше би був утік. А це ти. Ну нічого, сідаймо. Відпочинемо та й підемо далі.

(Вони не гнівалися один на другого ніколи). Перший кум каже:

— Ми такі оба розумні, що один з нас ці гроші украде. Або ти, або я. Ліпше, — каже, — куме, поділімся цими грішми. А як буде поділене, ти не кинеш моє, а я твоє не кину.

Так і зробили. Поділилися вони тими грішми, і одному з них не стало два ґрейцари. Другий мав йому ті два ґрейцари додати. Каже:

— Куме, не бійся, у другу неділю я тобі ці два ґрейцари віддам. Прийшли вони додому. Але перший кум каже до свої жінки.

— Завтра має прийти кум. Я йому маю дати два ґрейцари. Я, — каже, — лягаю на катафельок *, ти засвіти свічку, а як прийде кум, то скажеш, що я вмер. І два ґрейцари не віддавай. Скажи, що ти про них не знаєш.

Ліг він собі, а кум приходить.

— Добрий вечір! Ой кумо, а то що?

— Та помер кум, — каже.

— А я й не знав, — каже, — що кум помер. На тобі п’ять ґрейцарів та дай мені свічку. Най я засвічу та помолюся за него, бо ми були такі вірні друзі.

Жінка взяла в него п’ять ґрейцарів, подала йому свічку, кум свічку засвітив і притулив кумови до носа. Тоді почав молитися:

— Куме мій дорогий, який ти мені був вірний. Як ми з тобою оріхи та вовну продавали, як ми в пана робили, як ми гроші найшли. А ти помер, і два ґрейцари мої залишилися в тебе. А п’ять я за свічку дав.

Так він молився й молився, аж поки свічка не догоріла кумови до носа. Як упарила вона кума в ніс, кум зробив «фу» та й загасив її.

— Ой, — каже, — куме, видиш, я тебе відмолив. Ти був умер, а я відмолив.

— Та добре, — каже, — куме, що ти мене відмолив. Сідай.

А тут кліпнув на жінку, жінка внесла горівку, закуску. Побули два куми, поговорили. Та й каже кум:

— Куме, я тобі винен два ґрейцари, але я їх сьогодні не маю. Я тобі дам в другу неділю.

І так розійшлися.

А за той тиждень перший кум викопав на городі велику яму і говорить до жінки:

— Я закрию цю яму дошками, засиплю землею і там сховаюся. А як прийде кум, то скажеш, що я поїхав у Чернівці.

В неділю приходить другий кум і говорить до куми:

— А де кум?

— Поїхав у Чернівці.

— А не лишав мені, — каже, — два ґрейцари?

— Ні, — каже жінка, — я нічого про два ґрейцари не знаю.

— Бувайте здорові. І пішов собі кум.

Але він бачив, як той копав яму і як ховався. Приходить він на ту яму, гребе ногами і бутить, як бугай: «Бу-у-у!» Та все гребе ногою. А в того кума був бугай. І подумав собі кум, що бугай урвався, завалить яму і його там уб’є. Та й кричить з ями:

— Жінко, забери бугая, бо мене вб’є!

А цей кум ще дужче гребе, ще дужче рує. Другий кум знов кричить з ями:

— Жінко, забери бугая, бо завалить яму та й мене вб’є! Тоді кум зірвав дошки і питає:

— Ти тут, куме?

— Тут, — каже, — тут. А я гадав, що бугай. Щастя, що то ти. Ходім до хати.

Увійшли до хати, посідали, жінка дала горівку, закуску. Поїли, попили, та й каже кум:

— Я тобі винен два ґрейцари, але я їх сьогодні не маю. У другу неділю я тобі вже точно віддам.

Приходить кум у другу неділю. Коло хати процесія, ксьондз *. Дійсно кум помер. Кладуть кума в домовину і несуть до церкви. А другий кум іде за домовиною й плаче.

— Ой, куме, куме, які ми були вірні друзі! І ти помер. А два ґрейцари мені хіба на тім світі віддаш.

Занесли домовину в церкву, і піп сказав, що вона там буде лежати три дні, тому що тіло не лежало три дні дома. Після трьох день будуть класти тіло в гробовець. Труну залишили серед церкви, народ розійшовся, а другий кум заховався в церкві в захресті.

А тої ночі опришки * нарабували багато панів, насипали півмішка грошей і, йдучи по дорозі, задумали обрабувати ще й ту церкву. Зайшли до церкви, забрали всі церковні гроші, всипали їх у той мішок, і говорить ватажок тих опришків:

— Хлопці, нас є дванадцять. Котрий з вас буде відважний перерубати мечем цю домовину надвоє?

А один з опришків був кривий на ногу. Та й говорить той кривий:

— Я перерубаю.

Вхопив меча і хотів рубати. Але кум у домовині вчув, що його мають зараз рубати, перепудився та як ударить ногою в ту накривку! Накривка аж серед церкви впала. А кум як схопиться з домовини! Опришки зі страху залишили всі ті гроші і всі дванадцять повтікали в ліс. Кум-небіжчик перепужений, бігає по церкві. А другий кум виходить з захрестя.

— Ти живий, куме? — питає. А перший кум каже:

— Живий.

— Ти дивися, скілько тут грошей опришки залишили. Давай будемо ділитися.

Поділилися тими грішми, і знов з тих двох кумів одному не стало два ґрейцари. Обрахували й тих старих два ґрейцари і таки не стало.

— Куме, — каже, — прийдеш у неділю до мене, я тобі віддам. І виходять у двері.

А опришки зійшлися в лісі, і каже ватажок:

— Котрий з вас буде цікавий піти подивитися до церкви, що там робиться? Чи ми ті гроші заберемо, чи пропадуть?

А той кривий опришок каже:

— Я піду.

Приходить він до церкви і запхав голову в двері, щоб повидіти, що там робиться. А два куми якраз дійшли до дверей. Уздрів один з них голову в дверях, вхопив з опришка шапку і каже:

— На, куме, тобі шапку за два ґрейцари.

Переляканий опришок прибіг у ліс без шапки і говорить до свого ватажка:

— Гроші наші пропали. Їх там тілько, тих небіжчиків, є, що поділилися нашими грішми по два ґрейцари, а одному тих два ґрейцари не стало, то забрали з мене шапку та й віддали тому небіжчикови.

* Втумани́ти — обдурити.

* Ожелю́д — жолудь.

* Керни́ця — криниця.

* Роска́ль — лопата для копання землі, заступ.

* Шу́фля — совкова лопата.

* Волові́д — мотуз.

* Ув’я́нути — втомитись, знесиліти.

* Катафе́льок — смертне ложе.

* Ксьондз — священик.

* Опри́шок — 1) народний месник; 2) розбійник.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області 14 квітня 1984 року Лівак Дмитро Николайович (1918 року народження)

Два хитрих куми
Українська народна казка Бойківщини

Були два куми, єден на єднім селі, а другий на другім.єден натесав трісок з дерева, а другий натряс у міх клоччя з паздір’я. Приносять то на ярмарок.

— Що в тебе, куме?

— У мене, — каже, вовна в міху. А в тебе що?

— А в мене гребені рогові. Міняйме. Не глядя міняйме.

Поміняли. Той собі пішов домів. А той собі. Дома дивиться єден — то не гребені, а тріски. Другий дивиться, а то не вовна, а клоччя. Той спалив тріски на вугіль та й забрав у міх. А той узяв клоччя на крутіль та й посукав. А потому взяв на такий візок, що на нім мотуззя сучать. Насукав мотуззя, поклав на віз і на ярмарок. А той вугляр привіз. Та й здибаються на ярмарку знов.

— Що там, куме, маєш?

— У мене, — каже, — сливки сушені.

— А в мене ковбаса. Міняйме.

Поміняли.

А другого ярмарку стрітилися вони знов.

— Ти, куме, мудрий, айбо й я не дурний. Ти знаєш що, куме? Ходім світом мудруючи.

— Ходім.

Ішли до обіду і зайшли до одного пана. Та й питаються кухарки, що би коштував такий як кулак, кавалок золота. Вони так казали, бо не знали, як достати щось їсти. Кухарка каже:

— Зараз я зазвідаюся пана.

Пішла вона до пана, а пан каже:

— Няй зачекають, бо в мене гості суть.

Приходить кухарка та й каже:

— Зачекайте, бо в пана гості. Відправить гості та й буде з вами говорити.

— Ми не можемо чекати, бо ми голодні.

— А пан каже кухарці:

— Давай їм, няй п’ють, няй їдять. Аби мені були. Може би видурив від них тото золото.

Пан скоро відправив гостей. Входить до кухні і звідається:

— Ану покажіть ваше золото.

— Ми не маємо золота. Ми ся звідали, скілько би стоїло, якби було.

— Е, якби було…

Але вже не возьме від них пан то, що випили та з’їли.

На вечір прийшли до другого пана. І просяться, може би наялися там служити.

— Що, — каже, — будете робити? Єден буде худобу пасти, а другий всякі паскудства вичищати.

Та й робили вони цілий день. Той увечері приганяє додому.

— Ну як тобі там було?

— Добре мені було, тілько коби-м був стільця прив’язав, а то-м не мав на що сісти. Як завтра тебе заженуть пасти, я тобі стільця ззаду прив’яжу. А тобі як тут було?

— Тут панство гостилося, а я заносив їм усе цілий день. І що найліпше було, то я сам поїдав.

І помінялися. Той пішов худобу пасти, а той «тарілі» заносити. Худоба ся гемзить. І ножа нема, щоби той шнурок відрізав, що стілець ззаду прив’язаний. Оббило йому ноги, як за худобою бігав. Насилу домів прийшов. А той до полудня вичищав, а по полудню найшов у ямі гроші. Кум пригнав худобу і каже:

— Ти, куме, хитрий, айбо й я не дурний.

А другий йому:

— Будеме тікати, бо я нашов гроші.

Айбо єден мішок у них. Той опустився в яму в бочці та й каже з ями:

— Тягни.

Той витягнув гроші.

А той другий сів у бочку, а гроші у шапці поставив на голову. Та й каже:

— Тягни, бо тепер найбільше.

Той підтягнув горі, мацнув — гроші. Та й витягнув кума з ями. Витягнув та й каже:

— Коби був знав, що гроші в тебе хіба тілько в шапці, то я був би тебе лишив у ямі.

— Та я знаю, що ти мудрий. Та й я не дурний. Тепер будеш ти трохи нести гроші, а трохи я. та й так будеме помалу йти т’хаті.

Ішли вони, йшли, помучилися та й полягали на полянці спати. А єден пробудився, узяв міх з грішми та й почав утікати. А другий спить. А тому важко нести. Ба то гроші, не папір’я, то тяжче. Та й думає він: «Може, кінь десь обночувався на толоці. Та би верг на коня наперебесаг, та й би вів коня помалу домів». А той пробудився та й почав їржати, та як кінь: «Іга-га-га-га!»

Кум приходить, щоби взяти «коня», подивився та й каже:

— Чи не ти то, куме, тут?

— Та я.

— А я гадав, що яке лоша. Гадав, що ти будеш там спати та гроші будуть усі мої.

Прийшли на роздорожжя. Той іде, та як на Лихобору, а той та як на Висоцко.

— Ну й чого ми будеме тут, на дорозі міряти та раховати. Прийдеш до мене, куме, завтра або позавтрім та ся поділиме.

Приходить кум третього дня — кума плаче, а кум на ослоні лежить мертвий. Той увійшов, помолився коло кума Богу.

— Що ся з кумом стало, кумо?

— Нич’му не було, а за пару днів прийшов та й заслаб. Та й помер.

А з попом договорилися, щоби ховати його ввечері. А рано газдиня відкриє труну та й його випустять. І порожню труну вержуть у яму.

Та й ідуть до церкви, несуть тіло. А в церкві каже піп:

— Не будеме вночі ховати. Завтра зійдуться людей та й поховаєме. Няй тіло переночує в церкві.

А там був і кум. І люде пішли геть, а кум сховався в церкві. Церковник замкнув двері до церкви. А вночі прийшов до тої церкви сорок єден розбійник. Відкрили церкву, відомкнули касу, засвітили свічки і діляться грішми. Айбо єдна п’ятка зостається і не знати, кому її дати. А старший каже:

— Хто перетне мечем ту домовину з тілом, того п’ятка буде.

А єден вихопився та й каже:

— Я перетну.

Та підняв меч угору, а той кум, що за процесію сховався, вхопив процесію, верг на підлогу і крикнув:

— Мертві, не даймося живим!

Всі розбійники повтікали, а гроші полишали на престолі. І свої, що принесли з собою, і тоти, що з каси. А єден з розбійників дивився у вікно, хто там є. а той ухопив процесію та й тим дрючком з процесії у зуби йому дав. І той побіг закривавлений за своїми товаришами.

А той з труни каже:

— Чи то не ти, куме?

— Я. — каже.

— Якби не ти, аж тепер мене би був шляк трафив. Випусти мене з труни та й йдеме ділитися грішми.

Та пішли домів, поділилися грішми, та й собі жиють.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

39 (1787). Два хитрих куми. СУС 1546. 2 липня 1988 р. Мельникович Данило Андрійович (1913). Львівська область, Турківський район, село Либохора