Два хитрих куми
Українська народна казка Гуцульщини

Були два куми. Жили вони дуже дружно, один без другого нічого не робив. Але стало круто й тому, й тому. Ані грошей, ні харчів і ні до чого взятися. Говорить один кум до свої жінки:

— Я наберу мішок клоччя, зверху прикрию вовною з вівці та піду на базар і кого-небудь утуманю ^*.

А другий говорить до свої жінки:

— Знаєш що? Я наберу мішок ожелюду ^*, прикрию зверху оріхами, піду з ними на базар і кого-небудь утуманю.

Вийшли оба куми на базар, нічого не знаючи один про одного.

— Здоров, куме!

— Здоров! А що ти, продаєш чи купуєш щось?

— Я, — каже, — куме, маю мішок оріхів. Хочу продати.

— А я, куме, — каже, — маю мішок вовни. Продав би кому-небудь на гурт. Ой куме, — каже, — як би мені здалися оріхи межи діти.

— А мені, куме, — каже, — здалася би вовна. Поплів би дітям панчохи, рукавиці.

— А може, ми би, куме, проміняли голова на голову?

— Та знаєш, куме, вовна дорожча, але ми куми. Давай!

Так вони й помінялися. Той забрав собі оріхи, а той вовну. Та й розійшлися. Перший кум приходить додому та й говорить до жінки:

— Знаєш, я утуманив свого кума. За ожелюд узяв мішок вовни.

А другий кум прийшов додому та й каже до жінки:

— От я утуманив кума. За мішок клоччя взяв мішок оріхів. Висипав ті оріхи, а то ожелюд.

Другого базарного дня здибаються два куми на базарі знов.

— Здоров, куме!

— Здоров.

— Ну, куме, ти казав, що то вовна, а то пусте клоччя. А другий кум каже:

— А ти казав, що то оріхи, а то був ожелюд. Та ще й притому так тяжко ніс я той ожелюд додому. Куме, ми два такі розумні, що нам шкода сидіти дома. Ідім у світ. Заробимо своїм розумом великі гроші.

Так вони з базару й подалися в світ. І не верталися додому.

Ходять вони і все питають роботи, але правлять великі гроші, і ніхто їх не бере. Аж у одного пана стали нарешті на роботу. Рано одному кумови пан випускає худобу, і той жене в поле пасти. А то були не корови, а кози. Як ті кози розбіглися, кум пірвав на собі одежу й шкіру, бігаючи за ними. Так що ледве ввечір додому їх пригнав.

А другий копав керницю ^*. Що закопається роскалем ^*, а сторож його нагайкою. Що викине шуфлю ^* глини, а сторож нагайкою. Голоден, ледве до вечера дотяг.

Вечером зійшлися два куми докупи. Питає перший кум:

— Як тобі, куме, сьогодні день пройшов?

— Добре, — каже, — куме, пройшов мені день. Худоба пасла, а я лежав собі цілий день. І так було мені скушно. Би був узяв хоч якусь книжку та прочитав. А як тобі було, куме?

— І мені добре. Я що роскалем закопаю, а пан фляшку пива, що шуфлю глини викину, а пан мені булку. То так наївся й напився, що вже не міг більше.

— Ой, куме, — каже перший, — я би так пива випив. Може би, ми завтра помінялися роботою? Ти підеш пасти худобу, а я залишуся копати керницю. Але возьми, — каже, — з собою крісло й книжку, би мав на чім сидіти і читати, бо земля холодна. Сиди собі й читай книжку.

Другого дня перший кум пішов з козами, а другий залишився копати керницю. Як зачали кози бігати, пірвав він собі по корчах одежу, пірвав шкіру. Загубив крісло, загубив книжку і ледве вечером додому приліз. А другий, копаючи керницю, знайшов горщик золота. Заховав він його в керниці і панови не сказав нічого.

Вечером куми зійшлися докупи, і питає перший кум:

— Як тобі було сьогодні?

— Ой куме, куме. Ти казав, що худоба пасе. А я пірвав на собі одежину й шкіру, загубив крісло й книжку. Ледве тих кіз додому пригнав.

А другий кум каже:

— Ти казав, тут дають пива та й булок, а я стілько з’їв нагайок. Але я знайшов горщик золота.

Перший кум питає:

— І що, віддав панови?

— Та ні, — каже, — я не дурний, я заховав горщик у керниці, а сеї ночі заберемо й поділимося.

Перший кум каже:

— Ти знаєш що, куме? Я маю такий великий мішок. Заложу тебе в мішок і воловодом ^* пустю в керницю. Ти положиш горщик у мішок, я витягну, тоді знов пустю мішок, ти залізеш у мішок, і я витягну тебе. Утечемо від цего пана і поділимося грішми.

Опустив кум кума в керницю, а той думає собі: «Як я положу горщик, то кум його витягне, утече, а мене лишить. Недобре вийде». Заліз він самий у мішок, зверху на голову положив собі той горщик з золотом, мішок затягся воловодом. І кричить з керниці:

— Тягни, куме, горщик і давай мішок, щоб мене витягнути! А кум витяг той мішок, відтяв воловід, хапає мішок на плечі

і тікає. Думає, що кума лишив у керниці. А кум у мішку думає собі: «Дурний ти». Кум, що ніс, вже трохи ув’яв ^*, а цей у мішку думає: «Я тебе піджену». Та потиха кличе з мішка: «Куме-е-е!» А цей думає: «Той дурний кричить з керниці. Прибіжать до него панські люди та й усе викриють. Треба тікати далі». Та й ще дужче біжить. За якийсь час кум знов у мішку кричить, але тихіше: «Куме-е-е!» А той кум далі тікає.

Втомився він, поклав мішок на землю, сів та й відпочиває. І думає: «Подивлюся, кілько тут золота, що я так тяжко ніс». Відкриває мішок, — дійсно золото! Витягає той горщик, ложить на землю, дивиться, а в міху кум.

— То ти, куме? — Я, — каже.

— То я тебе так тяжко ніс?

— Мене. Бо інакше ти був би лишив мене в керниці. Ну, — каже, — куме, ми таки оба розумні. Відпочинемо, закуримо та й підемо далі.

Положили ті гроші в мішок. Один кум, той, що ніс, ліг головою на зав’язку, а другий на мішок. Але не сплять вони оба, бо все думає кожний, що другий може гроші вкрасти. Той, що ніс мішок і ліг головою на зав’язку, заснув. А цей другий відрубує ножем зав’язку, колєґу свого лишає, мішок з горщиком на плечі і давай тікати. Тікає лугами, корчами. А другий кум пробудився — нема ні кума, ні грошей. Схопився і давай бігти. І попав у ту сторону, що кум тікав.

Перший кум тікав, тікав, утомився і сів у корчах. А другий, бігши за ним, знайшов дзвінок, що десь корова загубила, як пасла у лузі. Та й все дзвонить дзвінком тим: калать, калать! Та й їрже, як кінь: «І-га-га!» А перший кум думає собі: «Десь тут є кінь. Я би його зловив та й сів на него. Отоді я би від кума вже втік». Та й кличе коня до себе: «Не-не-не». Зблизився кум на той голос, а другий кум каже:

— Це ти, куме?

— Я.

— Я гадав, що то кінь. І подумав, що скорше би був утік. А це ти. Ну нічого, сідаймо. Відпочинемо та й підемо далі.

(Вони не гнівалися один на другого ніколи). Перший кум каже:

— Ми такі оба розумні, що один з нас ці гроші украде. Або ти, або я. Ліпше, — каже, — куме, поділімся цими грішми. А як буде поділене, ти не кинеш моє, а я твоє не кину.

Так і зробили. Поділилися вони тими грішми, і одному з них не стало два ґрейцари. Другий мав йому ті два ґрейцари додати. Каже:

— Куме, не бійся, у другу неділю я тобі ці два ґрейцари віддам. Прийшли вони додому. Але перший кум каже до свої жінки.

— Завтра має прийти кум. Я йому маю дати два ґрейцари. Я, — каже, — лягаю на катафельок ^*, ти засвіти свічку, а як прийде кум, то скажеш, що я вмер. І два ґрейцари не віддавай. Скажи, що ти про них не знаєш.

Ліг він собі, а кум приходить.

— Добрий вечір! Ой кумо, а то що?

— Та помер кум, — каже.

— А я й не знав, — каже, — що кум помер. На тобі п’ять ґрейцарів та дай мені свічку. Най я засвічу та помолюся за него, бо ми були такі вірні друзі.

Жінка взяла в него п’ять ґрейцарів, подала йому свічку, кум свічку засвітив і притулив кумови до носа. Тоді почав молитися:

— Куме мій дорогий, який ти мені був вірний. Як ми з тобою оріхи та вовну продавали, як ми в пана робили, як ми гроші найшли. А ти помер, і два ґрейцари мої залишилися в тебе. А п’ять я за свічку дав.

Так він молився й молився, аж поки свічка не догоріла кумови до носа. Як упарила вона кума в ніс, кум зробив «фу» та й загасив її.

— Ой, — каже, — куме, видиш, я тебе відмолив. Ти був умер, а я відмолив.

— Та добре, — каже, — куме, що ти мене відмолив. Сідай.

А тут кліпнув на жінку, жінка внесла горівку, закуску. Побули два куми, поговорили. Та й каже кум:

— Куме, я тобі винен два ґрейцари, але я їх сьогодні не маю. Я тобі дам в другу неділю.

І так розійшлися.

А за той тиждень перший кум викопав на городі велику яму і говорить до жінки:

— Я закрию цю яму дошками, засиплю землею і там сховаюся. А як прийде кум, то скажеш, що я поїхав у Чернівці.

В неділю приходить другий кум і говорить до куми:

— А де кум?

— Поїхав у Чернівці.

— А не лишав мені, — каже, — два ґрейцари?

— Ні, — каже жінка, — я нічого про два ґрейцари не знаю.

— Бувайте здорові. І пішов собі кум.

Але він бачив, як той копав яму і як ховався. Приходить він на ту яму, гребе ногами і бутить, як бугай: «Бу-у-у!» Та все гребе ногою. А в того кума був бугай. І подумав собі кум, що бугай урвався, завалить яму і його там уб’є. Та й кричить з ями:

— Жінко, забери бугая, бо мене вб’є!

А цей кум ще дужче гребе, ще дужче рує. Другий кум знов кричить з ями:

— Жінко, забери бугая, бо завалить яму та й мене вб’є! Тоді кум зірвав дошки і питає:

— Ти тут, куме?

— Тут, — каже, — тут. А я гадав, що бугай. Щастя, що то ти. Ходім до хати.

Увійшли до хати, посідали, жінка дала горівку, закуску. Поїли, попили, та й каже кум:

— Я тобі винен два ґрейцари, але я їх сьогодні не маю. У другу неділю я тобі вже точно віддам.

Приходить кум у другу неділю. Коло хати процесія, ксьондз ^*. Дійсно кум помер. Кладуть кума в домовину і несуть до церкви. А другий кум іде за домовиною й плаче.

— Ой, куме, куме, які ми були вірні друзі! І ти помер. А два ґрейцари мені хіба на тім світі віддаш.

Занесли домовину в церкву, і піп сказав, що вона там буде лежати три дні, тому що тіло не лежало три дні дома. Після трьох день будуть класти тіло в гробовець. Труну залишили серед церкви, народ розійшовся, а другий кум заховався в церкві в захресті.

А тої ночі опришки ^* нарабували багато панів, насипали півмішка грошей і, йдучи по дорозі, задумали обрабувати ще й ту церкву. Зайшли до церкви, забрали всі церковні гроші, всипали їх у той мішок, і говорить ватажок тих опришків:

— Хлопці, нас є дванадцять. Котрий з вас буде відважний перерубати мечем цю домовину надвоє?

А один з опришків був кривий на ногу. Та й говорить той кривий:

— Я перерубаю.

Вхопив меча і хотів рубати. Але кум у домовині вчув, що його мають зараз рубати, перепудився та як ударить ногою в ту накривку! Накривка аж серед церкви впала. А кум як схопиться з домовини! Опришки зі страху залишили всі ті гроші і всі дванадцять повтікали в ліс. Кум-небіжчик перепужений, бігає по церкві. А другий кум виходить з захрестя.

— Ти живий, куме? — питає. А перший кум каже:

— Живий.

— Ти дивися, скілько тут грошей опришки залишили. Давай будемо ділитися.

Поділилися тими грішми, і знов з тих двох кумів одному не стало два ґрейцари. Обрахували й тих старих два ґрейцари і таки не стало.

— Куме, — каже, — прийдеш у неділю до мене, я тобі віддам. І виходять у двері.

А опришки зійшлися в лісі, і каже ватажок:

— Котрий з вас буде цікавий піти подивитися до церкви, що там робиться? Чи ми ті гроші заберемо, чи пропадуть?

А той кривий опришок каже:

— Я піду.

Приходить він до церкви і запхав голову в двері, щоб повидіти, що там робиться. А два куми якраз дійшли до дверей. Уздрів один з них голову в дверях, вхопив з опришка шапку і каже:

— На, куме, тобі шапку за два ґрейцари.

Переляканий опришок прибіг у ліс без шапки і говорить до свого ватажка:

— Гроші наші пропали. Їх там тілько, тих небіжчиків, є, що поділилися нашими грішми по два ґрейцари, а одному тих два ґрейцари не стало, то забрали з мене шапку та й віддали тому небіжчикови.

Два хитрих куми
Українська народна казка Бойківщини

Були два куми, єден на єднім селі, а другий на другім.єден натесав трісок з дерева, а другий натряс у міх клоччя з паздір’я. Приносять то на ярмарок.

— Що в тебе, куме?

— У мене, — каже, вовна в міху. А в тебе що?

— А в мене гребені рогові. Міняйме. Не глядя міняйме.

Поміняли. Той собі пішов домів. А той собі. Дома дивиться єден — то не гребені, а тріски. Другий дивиться, а то не вовна, а клоччя. Той спалив тріски на вугіль та й забрав у міх. А той узяв клоччя на крутіль та й посукав. А потому взяв на такий візок, що на нім мотуззя сучать. Насукав мотуззя, поклав на віз і на ярмарок. А той вугляр привіз. Та й здибаються на ярмарку знов.

— Що там, куме, маєш?

— У мене, — каже, — сливки сушені.

— А в мене ковбаса. Міняйме.

Поміняли.

А другого ярмарку стрітилися вони знов.

— Ти, куме, мудрий, айбо й я не дурний. Ти знаєш що, куме? Ходім світом мудруючи.

— Ходім.

Ішли до обіду і зайшли до одного пана. Та й питаються кухарки, що би коштував такий як кулак, кавалок золота. Вони так казали, бо не знали, як достати щось їсти. Кухарка каже:

— Зараз я зазвідаюся пана.

Пішла вона до пана, а пан каже:

— Няй зачекають, бо в мене гості суть.

Приходить кухарка та й каже:

— Зачекайте, бо в пана гості. Відправить гості та й буде з вами говорити.

— Ми не можемо чекати, бо ми голодні.

— А пан каже кухарці:

— Давай їм, няй п’ють, няй їдять. Аби мені були. Може би видурив від них тото золото.

Пан скоро відправив гостей. Входить до кухні і звідається:

— Ану покажіть ваше золото.

— Ми не маємо золота. Ми ся звідали, скілько би стоїло, якби було.

— Е, якби було…

Але вже не возьме від них пан то, що випили та з’їли.

На вечір прийшли до другого пана. І просяться, може би наялися там служити.

— Що, — каже, — будете робити? Єден буде худобу пасти, а другий всякі паскудства вичищати.

Та й робили вони цілий день. Той увечері приганяє додому.

— Ну як тобі там було?

— Добре мені було, тілько коби-м був стільця прив’язав, а то-м не мав на що сісти. Як завтра тебе заженуть пасти, я тобі стільця ззаду прив’яжу. А тобі як тут було?

— Тут панство гостилося, а я заносив їм усе цілий день. І що найліпше було, то я сам поїдав.

І помінялися. Той пішов худобу пасти, а той «тарілі» заносити. Худоба ся гемзить. І ножа нема, щоби той шнурок відрізав, що стілець ззаду прив’язаний. Оббило йому ноги, як за худобою бігав. Насилу домів прийшов. А той до полудня вичищав, а по полудню найшов у ямі гроші. Кум пригнав худобу і каже:

— Ти, куме, хитрий, айбо й я не дурний.

А другий йому:

— Будеме тікати, бо я нашов гроші.

Айбо єден мішок у них. Той опустився в яму в бочці та й каже з ями:

— Тягни.

Той витягнув гроші.

А той другий сів у бочку, а гроші у шапці поставив на голову. Та й каже:

— Тягни, бо тепер найбільше.

Той підтягнув горі, мацнув — гроші. Та й витягнув кума з ями. Витягнув та й каже:

— Коби був знав, що гроші в тебе хіба тілько в шапці, то я був би тебе лишив у ямі.

— Та я знаю, що ти мудрий. Та й я не дурний. Тепер будеш ти трохи нести гроші, а трохи я. та й так будеме помалу йти т’хаті.

Ішли вони, йшли, помучилися та й полягали на полянці спати. А єден пробудився, узяв міх з грішми та й почав утікати. А другий спить. А тому важко нести. Ба то гроші, не папір’я, то тяжче. Та й думає він: «Може, кінь десь обночувався на толоці. Та би верг на коня наперебесаг, та й би вів коня помалу домів». А той пробудився та й почав їржати, та як кінь: «Іга-га-га-га!»

Кум приходить, щоби взяти «коня», подивився та й каже:

— Чи не ти то, куме, тут?

— Та я.

— А я гадав, що яке лоша. Гадав, що ти будеш там спати та гроші будуть усі мої.

Прийшли на роздорожжя. Той іде, та як на Лихобору, а той та як на Висоцко.

— Ну й чого ми будеме тут, на дорозі міряти та раховати. Прийдеш до мене, куме, завтра або позавтрім та ся поділиме.

Приходить кум третього дня — кума плаче, а кум на ослоні лежить мертвий. Той увійшов, помолився коло кума Богу.

— Що ся з кумом стало, кумо?

— Нич’му не було, а за пару днів прийшов та й заслаб. Та й помер.

А з попом договорилися, щоби ховати його ввечері. А рано газдиня відкриє труну та й його випустять. І порожню труну вержуть у яму.

Та й ідуть до церкви, несуть тіло. А в церкві каже піп:

— Не будеме вночі ховати. Завтра зійдуться людей та й поховаєме. Няй тіло переночує в церкві.

А там був і кум. І люде пішли геть, а кум сховався в церкві. Церковник замкнув двері до церкви. А вночі прийшов до тої церкви сорок єден розбійник. Відкрили церкву, відомкнули касу, засвітили свічки і діляться грішми. Айбо єдна п’ятка зостається і не знати, кому її дати. А старший каже:

— Хто перетне мечем ту домовину з тілом, того п’ятка буде.

А єден вихопився та й каже:

— Я перетну.

Та підняв меч угору, а той кум, що за процесію сховався, вхопив процесію, верг на підлогу і крикнув:

— Мертві, не даймося живим!

Всі розбійники повтікали, а гроші полишали на престолі. І свої, що принесли з собою, і тоти, що з каси. А єден з розбійників дивився у вікно, хто там є. а той ухопив процесію та й тим дрючком з процесії у зуби йому дав. І той побіг закривавлений за своїми товаришами.

А той з труни каже:

— Чи то не ти, куме?

— Я. — каже.

— Якби не ти, аж тепер мене би був шляк трафив. Випусти мене з труни та й йдеме ділитися грішми.

Та пішли домів, поділилися грішми, та й собі жиють.