Дванадцять братів
Українська народна казка Гуцульщини
Були чоловік та й жінка. Не мали вони межи собою дітей. Пішов чоловік лісами в дрова і найшов яблінку. На тій яблінці одно велике яблуко. А він з жінкою так дружно жив, що самий не хотів того яблука з’їсти. Приходить т’хаті і приносить яблуко.
— Жінко, я найшов яблуко. Хочу, аби ми його обоє з’їли.
Вона тому врадувалася, що він так її шанує. Взяв облупив то яблуко, лушпину дав кобилі, а яблуком поділилися обоє з жінкою. І з’їли вони то яблуко.
А в якийсь час каже жінка:
— Чоловіче, я затяготіла.
— Добре, — каже. — Нам дітей треба. Коби бог дав хоть двоє. Проходить вісім місяців — жінка груба, і то фест. Дивиться він, і кобила груба. Перейшло дев’ять місяців, родить жінка дванадцять хлопців. Проходить рік, жеребиться кобила, родить дванадцятеро лошат. Чоловік засміявся та й каже:
— Кожний хлопець ме мати коня.
Ростуть хлопці, ростуть, а посліднього, найменшого, тато й мама найбільше люблять. А ті одинадцять обурилися на це.
— Ми всі однакі сини, а того найліпше люблять. А наймолодший син сказав:
— Тату, снився мені сон. Снилися мені сонце, місяць і одинадцять зірок. А до дванадцятої зірки вклонилися сонце і місяць. І одинадцять зірок вклонилися до дванадцятої.
А старший син каже:
— Гі на тебе, що ти собі таке надумав?
— Та що-м надумав?
— Щоби тато й мама і ми вклонялися тобі наймолодшому? Йди геть! Каже він:
— Не надумав я це собі. Мені це сон сказав. А тато сказав до старшого:
— Що ти, хлопче, знаєш? Та видиш, йому сон приснився і він це розказав.
— Тату, — сказав старший, — ви його найліпше любите та й за ним стоїте.
— Тихо, сину, я вижу, що ти би його з’їв. Тато каже:
— Йдіть, хлопці, в поле, винищуйте його, вирубуйте кущі. Беріть з собою й маржину, най там пасеться.
І пішли всі хлопці, всі дванадцять. А тут приїхають кіньми вірмени.
— Хлопці, продайте нам одного з-межи вас. Один з середущих сказав:
— У нас нема такого, щоб ми продали. А найстарший каже:
— Є.
Брати питають:
— Котрого ти хоч продати?
— Цего, що мама й тато найліпше люблять. Наймолодшого.
— Ну, а що мемо казати татови й мамі?
— Е, які ви дурні. Скажем, що звір роздерла.
Взяли з наймолодшого брата верхню одежу, та зарізали барана і вимастили одежу баранячою кров’ю. А наймолодшого брата продали. Та й приносять його одежу до тата. Ще тато не запитався, де він е, а вони:
— Тату, шкода е велика.
— Яка шкода?
— Наймолодшого вашого сина звір роздерла.
— Гі на тебе!
— Нате, дивіться, гезде убрання з него. Його звір з’їла, а вбрання ся лишило.
А мама каже:
— Синочку, синочку, вже ті видіти не буду. І жиють вони без того наймешого сина.
А ті вірмени були люди поганського царя. Вони того хлопця забили в тюрму. А в тюрмі був пекар та й той, що підносив цареви їду. І сниться пекареви хліб поломаний. А тому, що підносив їду цареви, сниться: хліб красний і коло хліба квіти. Той пробудився рано й каже:
— Мені такий сон снився.
Та й розказав свій сон. А той, що підносив цареви їду, свій сон розказав. А наймолодший син послухав та й каже:
— Я вам на ці сни вгадаю. А пекар:
— Ото вгадник обізвався. Як ти такий вгадник, то скажи, що тобі самому за сон снився.
— Кажу тобі, що нині тебе закличуть та й завішуть.
— Вгадай і мені, — сказав той другий.
— Тебе нині пустять на волю і будеш підносити їду цареви, як підносив.
І так точно на другий день з обома сталося. Пекаря завісили, а той став до свої служби — підносити цареви їду. А як відходили вони оба з тюрми, хлопець сказав:
— Аби-сте мене не забули, що я вам відгадав.
Вийшли вони з тюрми. Та й того завісили. А цей рад, що на роботу його вернули, та й забув про него.
А в якійсь час цареви сниться: вісім коров ситих, а вісім — худих. І сниться цареви вісім колосів грубих, величезних, а вісім — бідних. Цар цей сон розказав та й каже:
— Хто би мені цей сон вгадав, то не знаю, щоби-м йому дав. А той, що підносив йому їсти, каже:
— Я вам скажу.
— Ну кажи.
— Я не знаю, але той, що в тюрмі ся лишив, той може знати. Бо він нам відгадував.
— А що він вам відгадав?
— Там, — каже, — пекар сидів та й я сидів. Пекареви снився сон — хліб поломаний дуже. А мені снився сон — красний хліб і косиці коло него. І ми розказали свої сни, а він каже: «Нині ви підете оба з тюрми. І пекаря завішуть, а ти підеш до свої роботи і маєш носите цареви харч, як носив».
Цар питає:
— І то так було?
— Було. Того завісили, а я прийшов до вас до роботи.
— То скажіть, най того хлопця приведуть з тюрми д’мені. Приводять його до царя.
— Що, царю, хочете?
— Ти вмієш відгадувати сни?
— Умію. Лиш треба добре розказати сон.
— Мені, — каже, — снилися вісім коров ситих, а вісім коров бідних, сухих. І вісім колосів пшениці грубих, а вісім — худих. Що це за сон, скажи мені.
Каже хлопець:
— Це сон такий. Вісім рік буде фест урожай, а других вісім рік буде голод. І худі корови мають поїсти тих ситих. І вісім колосів худих мають з’їсти вісім колосів грубих. Вісім рік має бути фест голод.
— Як ти так кажеш, то будеш у мене перший від урожаю. Ти меш командувати урожаєм шістнадцять рік.
Хлопець приказав сіяти багато всякого зерна. І засипає врожай у шпихлірі. Цар дивиться — правда те, що він сказав. Тоді цар передав на него коруну. І став він царем. І в ті роки було врожаю мало.
А в тім краю, відки він був, приходить чорний голод. І голодні його брати. Тато каже:
— Сини, сідлайте коні і йдіть у той край, де ліпший урожай. Вони перейшли границю і йдуть до царя. Приходять ближче, а варта не пускає.
— Ми вас просимо, пустіть. Ми з того й того краю. Нас є одинадцять братів. Тато нас післав.
Сказали цареви, а цар питає:
— Одинадцять братів їх є?
— Так, одинадцять.
— Пускайте їх сюди.
Прийшли вони, подивився він на свої браття та й чуть не заплакав. Питається їх:
— З котрого ви краю?
— З того й того.
— Ваш тато жиє?
— Жиє.
— А матір жиє?
— Жиє.
— Вас було лиш одинадцять чи було більше?
— Більше було.
— А де дівся дванадцятий брат ваш?
Вони кажуть, що йшли чистити під поле хащу, і дванадцятого брата звір розірвала.
— Ви добре знаєте, що його звір розірвала?
— Ми всі там виділи це.
— А чому ви не боронили його?
— Йой, то така страшна звір була. Ми боялися, би нас не поїла.
— А чого ви прийшли сюди?
— Хліба купити. Тато з мамою спухли з голоду.
— Кілко ви хочете хліба?
— Хоть по півцентнера на одного.
— Файно.
Сказав цар своїм обслугам:
— Дайте їм по півкилі кожному. І дайте тому найстаршому золоту чашу в міх. Але так, щоб він не бачив.
Дали їм то зерно, дають вони гроші. А цар сказав, що невольно ніц гроші брати від них. Вони над ним не мали сумління, а він над ними мав. І дали найстаршому в міх чашу, так, щоб ніхто не бачив.
Сіли вони на коні й поїхали. А цар післав обслугу їх здогнати. Здогонили їх та й кажуть:
— Дивіться, хлопці, наш цар не хотів у вас гроші брати, а ви ще й його обікрали.
— Ми нічого не вкрали, пани дорогі.
— Наш цар не є брехливий. Він нас післав, ми мусимо ревізію робити.
— Най буде.
Роблять ревізію від наймолодшого. Доходять до старшого і находять у него золоту чашу.
— Злодію ти! Казав, що не крадеш, а вкрав. Ходи т’цареви. А ви собі їдьте, ви не крали.
— Йой, пани дорогі! Як ми прийдемо, тато й мама нам скажуть, що з’їли наймолодшого та й з’їли найстаршого. З чим ми т’хаті вернемося?
— З хлібом! Ідіть геть! А злодія беремо т’цареви. Як хочете ще брата видіти, ідіть т’хаті, кажіть татови й мамі, най прийдуть сюди і муть видіти. А інакше нє.
Вони приходять т’хаті, заносять хліб. І входить їх до хати десять.
— А де ваш брат найстарший?
— Украв у царя чашу золоту, і повернули його до царя. Казали, аби ви прийшли, то мете ’го видіти, а як не прийдете, то видіти його вже не будете.
— Та як ми підемо, як ми не знаємо дороги?
— А нам казали, аби ми ще вернулися з вами разом.
— Бідна моя головко! Вони хотять нас усіх заарештувати.
— Тату, якби вони хотіли заарештувати нас усіх, то були би тоді заарештували. Вони жалують нас, що в нас голод.
— Ну сини дорогі, збираймося і йдемо всі.
Приїхали вони туди, приходять до варти, варта спирає їх.
— Куди ви йдете, такий гурт?
— До царя, — каже, — йдемо.
— Чекайте, ми спитаємо царя. Як скаже пускати, ми вас пустимо.
Цар сказав пустити. Входять вони до царя. Цар питає:
— Тату й мамо, де той син дванадцятий, що ви мали?
— Звір роздерла.
— А ви то виділи?
— Та нє.
— А як ви знаєте?
— Сини сказали.
— Пустіть ще того злодія, най я його вижу. Пустили найстаршого брата. Цар питає:
— Це твій тато?
— Так.
— А що це за жінка?
— Мама моя.
— Одинадцять братів жиє, а де дванадцятий брат?
— Звір роз’їла.
— А не прийшли вірмени і не продав ти їм молодшого брата свого? Стидайся! Якби я не жалував тата й маму, зараз би-с погинув.
Мама впала йому до колін.
— Пане царю, будь добрий, він не винен тому.
— Він винен, — каже. — Прийшли вірмени і хотіли купити мене. Браття сказали: «Ми не продаємо». А цей мене продав. Ви — моя мама, а то мій тато. А то мої браття. Він казав, що мене звір з’їла, а я гезде. Ви, браття, всі вертайтеся т’хаті. Та й цей най ся вертає, бог його бери. А ви, татку, й ви, мамко, в мене доживайте. Вже там не будете.
Мама втішилася, впала йому до ніг, цілує.
— Синку дорогий, добре, що тебе ще вздріла.
І вони ся лишили, тато з мамою, там. А він каже:
— Снився мені сон, що сонце, місяць і зірниці вклонилися мені. Тоді зробив цар забаву. А по забаві браття пішли додому, а батьки ся лишили у сина-царя. І байці конець.