Дві дівчини
Українська народна казка Гуцульщини

Були дід та баба. І було в них дві дівчини. Одна дівчина була дідова, а друга бабина. Дідова була роботяща, а бабина геть пуста. Одного разу пішли вони на вечорниці прясти. І дідова пряде й пряде, а бабина гуляє, штрикає, співає. Раз ^* нічого не пряде. Дідова напряла п’ять веретен, шпульок великих. А бабина не напряла нічого.

Ті вечорниці були в сусіди, а від сусіди до них був перелаз. Ідуть вони з вечорниць, прийшли до того перелазу, бабина перша скочила, бо вона нічого в руках не мала. А дідова має ті веретена напрядені та й каже їй:

— На це потримай, най я перелізу.

А вона похапала ті веретена та й бігом до хати. Та й каже:

— Дивіться, кілько я напряла. А дідова нічого не напряла. Та вбігає до хати, плаче. Каже:

— Та то я напряла, вона нічого не напряла. А бабина дочка:

— Де ти пряла? Брешеш, брешеш!

Ну й що? Дід не видів та й баба не виділа, хто пряв. Каже баба дідови:

— Завтра заведи свою дівку в ліс. Вона пуста.

Дід не хоче заводити, але мусить. Завів дід свою доньку в ліс і сказав так:

— Збираймо ломаччя, би було чим на зиму палити.

Не каже їй, що хоче її лишити. Збирає она, збирає ломаччя, велику купу назбирала. А дід узяв сухої травички, набрав ломаччя дрібного і запалив ватерку.

— Ти, — каже, — трошки замерзла. Бери грійся. А я буду ще збирати.

А він їй лиш так говорив. Та відійшов від неї і втік додому. Він сказав дочці, щоб клала на ватерку дров, бо знав, що можуть прийти вовки.

А вона клала, клала ломаччя і палила ту ватерку до днини, Розвидлося. Пішла вона лісом. Вона не знає, куди йти додому, але йде. Вийшла з лісу. Пройшла трошки, а там керничка. Така обталапана, бо худоба пила з неї. Керничка до неї заговорила:

— Дівчинко-любонько, вичисть мене, стану тобі в пригоді. Дівчинка закотила рукавчики, залізла туди, викіцкала ^* грузь, навкруг обіклала каміннячком, накопала патичком ^* комишу-травички і обсадила керничку — файно все зробила. Та напилася водички, вмилася й пішла далі. Іде, йде, дивиться, а то яблунька серед поля одна росте, і нема більше деревини ніякої. А на ту яблуньку сідають птахи ночувати і так її обпаскудили. Каже яблунька:

— Дівчинко-любонько, обчисть мене, стану тобі в пригоді. Вона зробила мітелку і тою мітелкою файно витерла, вичистила яблуньку, пострясала з неї сміття і пішла далі.

Іде вона, йде, дивиться, а то пічка стоїть, така облупана. І до неї заговорила пічка:

— Дівчинко-любонько, обмасти мене, стану тобі в пригоді. Вона замісила глинки, файно пічку вимастила і пішла далі.

Іде, йде, а то у воді коник стоїть, такий грузький, страшний. І каже їй:

— Дівчинко-любонько, обмий мене, стану тобі в пригоді. Вона закотила спідничку, зайшла в ту воду, зробила віхоть з трави, файно коня випуцувала ^*, вимила. Взяла з голови свій гребінчик, розчесала йому гривку, розчесала файно хвостик. Коник став такий файний. А вона пішла далі.

Але заким вона все це поробила, зачало темніти. Дівчинка зажурилася: «Де маю ночувати?» Дивиться, а то ген-ген далеко світелко блищить. Вона бігом, бігом, підходить до того світла, а то млин. Горить у млині світло, а нема нікого. «Та й добре, я тут переночую», — думає дівчинка. Та й дивиться роботяща дівчинка, що в млині така кириня ^*. Вона все файно попрятала ^*, ліжечка склала, помила посуд, підмела, борщику наварила. Вона не лінується. Роботящий не любить дурно сидіти.

Нарешті геть пізно приходять до того млина господарі. А то були десять карликів, хлопчики такі. Дивляться, такий у них порядок. Подивилися на кухню, а то й вечеря зварена.

— Хто це зробив?

А вона собі в закутчику сиділа.

— Я, — каже, — зробила.

— Ти хороша дівчинка. Ти так файно все зробила.

— Мене мій тато завів у ліс. А я не знала, куди дорога додому, та й буду просити, би я у вас переночувала.

— Добре, переночуєш. Чого нє? Але сідай повечеряємо. Повечеряли вони, та й кажуть карлики:

— Ми хотіли би з тобою погуляти.

— Ну та як? Ви так файно вбрані, а на мені таке дрантя ^*.

А баба дала їй все дуже дрантиве ^* : і сорочку дрантиву, і спідницю, і хустку. Баба думала, що її вовки мають роз’їсти, та й шкода добре давати.

— Ми зараз тебе вберемо, — кажуть карлики. Пішли принесли сорочку, спідницю. А вона каже:

— Ади, волос який у мене. Треба хустки. Пішли принесли хустку й сведер.

— Ходи гуляти.

— Та я боса, ви мені пальчики на ногах потолочите.

Пішли принесли їй черевики і ще вбрання доста. А вона їм каже:

— Я не маю де то покласти. Здалося би куфра ^*.

Вони пішли принесли куфер. Вона одно вбрала, друге поклала в куфер.

— Та ходи, — каже, — гуляти.

— Ну та що? Я куфер не буду нести додому. Треба чимось завезти.

— Ми найдемо.

Пішли пригнали фіру з кіньми. І доки то все поробили, а то зробилася днина. Пішли вони за батогом, а то й сонце зійшло. А то такі карлики були, що лишень уночі ходили, а в днину ховалися.

Дівчина лишилася. Коло неї коні з возом, куфер на возі. Добре. Сідає вона на віз і їде тою дорогою, відки йшла. І просто до того коника їде. А коник каже:

— Дічинко-любонько, йди возьми гроші за то, що ти мене мила.

Вона підійшла, висипала в куфер гроші і поїхала далі. Вже й голодна трохи. Під’їхає до печі, дивиться, а в печі такі рум’яні колачі, такі делікатні ^*. Каже пічка:

— Дівчинко-любонько, забери собі колачі. За то, що ти мене мастила.

Вона бере колачі, а колачі водно виходять з печі. Носить їх на віз. Розломила один колач, дала коникам, вони їдять. А вона наносила повний віз колачів. Та й поїхала далі і їсть дорогою колач.

їде далі, а то яблунька, така сивна ^*, червона, делікатна, але так високо яблука, що треба драбини, би їх досягнути. Вона лишень доїхає, а галузки вдолину, вдолину. Каже яблунька:

— Дівчинко-любонько, рви ці яблука, всі вони твої. Це за то, що ти мене обчистила.

Дівчина рве яблука, насипає їх помежи колачів. Дала коням, коні хрупають і сама їсть. Обірвала всі яблучка і їде далі. І так би водички пила. Приїхає до кернички, а вода так глибоко, ледь блищиться. «Ой напилася би води», — подумала вона собі. А водичка лиш буль-буль-буль догори. І каже керничка:

— Пий, дівчинко, ти мене чистила.

Вона напилася сама, потому напоїла коників та й поїхала. Під’їхала ще трошки, дивиться, а то дорога просто додому. І вона так втішилася.

Заїхала вона на подвір’я. Баба очі витріщила, як барабулі. Що це таке? Баба думала, що її вовки з’їли, а вона всяке добро привезла. І коні, і віз, повний колачів і яблук, і куфер з добром на возі. І каже баба дідови:

— Завтра заведи й мою дівку в ліс.

Але свою дівку вже вивбирала, бо вона вздріла, що вовки не їдять. Вбрала в сорочку з вишитими рукавами, хустку шовкову.

І дід завів її на то саме місце і сказав ломаччя збирати. Назбирали вони того ломаччя. Дід запалив ватерку і каже:

— Ти клади ломаччя на ватерку, би ти не замерзла, а я йду ще збирати.

І він пішов, а вона ломала то ломаччя і клала ватерку до днини. Розвидлося, і дівчина пішла. Діда нема, вона не знає, куди йти. Але пустилася в ту саму дорогу, що та йшла. Іде коло тої кернички, а та керничка знов така обталапана, така коло неї грузь. Каже керничка:

— Дівчинко-любонько, вичисть мене файно, стану тобі в пригоді. А вона махає рукою.

— Не маю коли, бо писані рукави.

І пішла далі. Де вона хоче грузитися, як вона така вивбирана? Іде попри яблуньку, яблунька то саме каже:

— Дівчинко-любонько, обчисть мене, стану тобі в пригоді.

— Не маю коли, бо писані рукави. Іде коло пічки, пічка її просить:

— Дівчинко-любонько, обмасти мене, стану тобі в пригоді.

— Не маю коли, бо писані рукави.

Пішла далі. Іде коло того коника. Коник теж її просить:

— Дічинко-любонько, обмий мене, стану тобі в пригоді.

— Не маю коли, бо писані рукави.

Вона перейшла раз-два, нічого не робила. Та й ще за днини зайшла до того млина. Бо дідова дочка розповіла їй, що там був млин і вона в ньому була. Зайшла собі бабина дочка, руки загнула та й сидить. А там така кириня. Вона навіть пальцем не кине. Приходять уночі карлики, а вона собі сидить.

— Та й чого ти, — кажуть, — тут сидиш?

— А я не маю де ночувати. Мене дід завів у ліс.

— Іди відци геть, би тебе й не видко. Ти така пуста, не робиш ніякого порядку. Ти не видиш, скілько тут роботи?

Дали їй копняка, вигнали її, млин замкли. Куди вона вже йтиме вночі? Сидить під млином до днини. Нарешті зачало розвидатися, вона в ту дорогу йде назад, куди йшла. Думала, що якось наблукає додому. Іде, дивиться, кінь такий делікатний стоїть, а під конем котел грошей. Вона підходить, лишень хоче гроші брати, а кінь її як копне! Вона трохи не впала. Відштрикла і йде далі. А кінь услід їй каже:

— Ти мене не мила, це не твої гроші.

Іде вона далі, стоїть піч, уже помащена, колачі в печі. «Е, — думає, — добре, що є колачі. Зараз буду їсти». Лишень схилилася колач брати, а відти вогонь як фохне! Запалило їй чупир ^*, обпалило лице, і втікла вона.

Іде далі, дивиться, стоїть яблунька, а галузки майже до самої землі. Вона так біжить. «Зараз хоть яблук попоїм». Лиш вона добігла, а галузки догори, догори. І вже так високо вони, що ніяк не досягнеш.

— Нема тобі яблук, за то, що ти пуста.

Прийшла до кернички — то саме. Водичка так близенько. Вона лишень хиляється пити, а вода буль-буль-буль і втікла. Нема води. Пустому нічого нема.

Прийшла вона на ту дорогу, що дідова дочка їхала, вздріла, що це дорога додому. І вернулася додому без нічого. А дід каже:

— Отепер видко точно, що твоя, бабо, пуста, а не моя. І конець байці.