Джмелик
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Учора цього джмелика ще й на світі не було. У джмелиному улею лежали лялечки, замотані в павутиння, як у пелюшки. Лялечки були слухняні й тихі, мов діти, коли вони сплять.

Але вранці, коли джміль-сурмач задзижчав своїми крильцями й усіх побудив, одна лялечка несподівано заворушилась, і всі почули, як щось гризе її з середини. У цьому рої не любили сидіти без діла, і тому всі кинулись допомагати. Отоді й виліз маленький джмелик, волохатий, веселий. Повештався трохи по гнізду, на джмелів подивився, себе показав, а потім сів і подумав: навіщо в нього крильця? Може, на те, щоб дзижчати, як той старий дядько-джміль, що всіх побудив уранці?

Він затремтів крильцями й теж так само задзижчав, тільки трохи тонше. А може, ці крильця на те, щоб так само літати, як найбільша в рою джмелиха?

Джмелик помахав крильцями дужче й полетів.

І так йому стало весело від цього, що він замахав дужче крильцями й заспівав:

— А я літаю! А я літаю!

— Ну й що з того? Ну й що з того? — задзижчала мушка.

Справді, дивного в цьому не було нічого. І вона, мушка, літала, і бджоли літали, і оси, і багато джмелів з їхнього рою, і всі вони гомоніли, гуділи, поспішали. Маленький джмелик, трохи засоромлений, полетів з усіма, уже не дивуючись, а так, ніби він уже ціле літо літав. А всі поспішали на барвистий, запашний луг. Це квіти зробили його таким запашним і барвистим, бо їх було багато синіх, червоних, оранжевих.

У джмелика аж очі розбіглися. Кожна бджілка, кожна комашка летить до якоїсь квітки, як до знайомої, і не думає про те, що й джмелика треба познайомити.

Бачить джмелик, що дзвіночок хитає раз у раз голівкою і кличе його:

— Дзень-дзень, я тут!

Так що жити було весело, їсти досхочу. Сонце гріло, пташки співали. Отак би все життя!