Добре вівці — і кожух, і свита, і сама сита
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Прийшла зима. Поле вкрилося білою ковдрою. Морози так тріщать, що у бідного вовчика-братика зуб на зуб не попадає. Цокає ними бідненький та й думає: «Ну й холод собачий! А ще і їсти хочеться, аж живота зводить. Де б оце його розжитися на свіже ягнятко?»

Пішов у колгосп, а там кошара. У кошарі повно овець, стоять біля ясел, жують пашу. І так їх багато, так тісно збилися, що аж гаряча пара зі спин підіймається і розходиться в повітрі. І як же цей запах дратує вовчика-братика! А доступитись до овечок ніяк не можна. З одного боку дід Василь ходить з рушницею, з іншого — баба Христя з граблями, а між ними пес Бровко сюди й туди бігає, ніс угору підіймає та принюхується, та прислухається, чи не чути де сірого!

Сховався вовчик-братик за горбочок, ковтає слинку, дрижаків ловить та й думає: «Добре тій вівці в колгоспі жити: і кожух, і свита, і сама сита. От коли б на зиму вовків у кошару приймали!»