Доктор Олекса Знахар
Українська народна казка Буковини

Був у селі Олекса. Робив колеса і кошики до возів. Та заболів він їдного разу. Заболів і говори жінці: — Я йду в місто до лікаря, щоб дав якісь ліки, бо я слабий. Прийшов до лікаря, а той питає:

— Що вам?

— Я слабий. Руки болять, ноги, голова. Лікар і каже:

— Ану покажіть язик. Той виставив язик.

— Ясно, — сказав лікар і виписав йому рецепт в аптеку. Прийшов Олекса в аптеку. Аптекар подивився той рецепт і дав йому ліки.

— Пий по ложці три рази на день, і тобі пройде. Пив він ті ліки й одужав. Та й говори до жінки:

— Я в селі жити не буду, іду в город жити — буду лікарем. А жінка каже:

— Яким ти будеш лікарем, як ти неграмотний.

— Що, тяжко бути лікарем? Лікарем легко бути. Я, — каже, — піду.

Попродав він у селі землю, хату, склав трохи грошей і пішов у город шукати дома. Дивиться: на роздорожжі продається дім, і якраз на таку суму, як він має. Купив він той дом, витесав собі стовп хороший, викрасив його, прибив табличку і попросив грамотного чоловіка, щоб написав йому: «Тут живе доктор Олекса Знахар». І далі роби колеса й коші до возів, бо треба з чогось годуватися, а він нічого іншого не вміє.

Їдного разу в пана заболіла дочка. Ходив він з нею по лікарях, лікував її. У різні городи їздив з нею, та нічого тій панночці не помагало. Ніякого ліку не було. І так попало їдного разу, що їхав пан з кучером і тою панночкою по вулиці попри Олексу. Побачив він ту табличку, сказав спинити коні і читає: «Тут жиє доктор Олекса Знахар». Підходи пан до Олекси під двері, а Олекса стукає, роби колеса. Стукає пан у двері, а він не обзивається. Пан знов стукає. А Олекса говори:

— Що ти стукаєш, не йдеш у хату?

Він думав, що то його жінка дрочиться з ним. Пан відкриває двері до него всередину, а він з бардою в руці і олівець за вухом. Пан йому й каже:

— Здрастє!

— Здрастє.

— Тут жиє доктор Олекса Знахар?

— Тут.

— А де він?

— Це я самий.

— В мене дочка така слаба, що до смерти близька. І де б я не ходив, нічого не помагає. Я побачив вашу табличку та й зайшов ще до вас. Може, ви мені щось поможете.

Олекса розтерявся, урвав кусок бумаги і пише «рецепт», аби збутися пана. Накарлючив щось та й каже:

— Це їй пройде. Ідіть в аптеку, візьміть ліки, і вона вчуняє — нічого їй не буде.

Пан подякував і пішов. Заходи до аптеки, подає той «рецепт». Аптекар подивився — нема що читати. Що там прочитаєш, як там одні кавульки. Якби це перед ним був якийсь мужик, то аптекар сказав би йому: «Я цего не розбираю. Іди з цим туди, де тобі його дали». А тут пан. Аптекар каже:

— Ясно мені.

І від себе самого повибирав різні ліки та й дав панови.

— Це в такі години давайте дочці, а це в такі. І це їй пройде. Пан приїхає додому і дає дочці ті ліки, як той казав йому. За два тижні дочці стало легше. Вже зачала вона ходити, зачала їсти.

Впрягає кучер коні, і їде пан знов до Олекси Знахаря. Везе йому костюм, жінці костюм, дівчині його матеріал на костюм. Приїхає пан, стукає в двері. А Олекса далі колеса й коші роби, бо він годується з цего. Стукає пан, а Олекса говори:

— Можна.

Зайшов пан, привитався та й каже:

— Спасибі вам за ваш рецепт. Де я ходив, нічого не помагало, а від вас мої дочці помогло.

— Я ж казав, що поможе. Я знав, — каже, — що вона повинна вчуняти.

Дає йому пан свій подарунок і витягає дві тисячі рублів за такий добрий рецепт. Подякував пан і поїхав. Приходи Олексова жінка з города, а він їй говори:

— Ти казала, що з мене лікаря не буде. Ади, тобі костюм, мені костюм, дівчині матеріал на костюм. І маю дві тисячі рублів.

А пан публікує в газету: «У нас є лікар, Олекса Знахар, що не дивиться на хвору людину і знає, що їй треба». І пішло це по всій державі.

А в царя пропав з дочки перстень. І ніде його не можуть найсти. Ніхто не знає, хто вкрав. Посилає цар за Олексою Знахарем, щоб він прийшов і сказав, де той перстень дівся. Приїхає він до царя. Прийшов на прохідну, а його питають:

— Куди вам?

— Цар викликає. Я до царя.

Пропустили його, заходи він до царя в той двірок. Постукав у двері, цар і каже:

— Можна.

Зайшов він, а цар його питає:

— Ви Олекса Знахар?

— Я.

— Знаєте, чого я вас прикликав сюди?

— Не знаю.

— У мої дочки перстень пропав з пальця. Уже зо дві неділі нема. Ви великий знахар і скажете мені, де той перстень. Скажете, то добре, а не скажете, де той перстень, розстріляю вас.

А Олекса йому:

— Скажу. Але мені треба подумати, бо це таке діло, що раз-два не скажеш. Дайте мені окрему кімнату.

Сіли вони, повечеряли разом з царем. Виділив йому цар домик, і служниця його туди завела. Сів він там на стілець. І є в него думка втікати, бо він же не знає, де той перстень. Не втече — уб’ють.

А в царя було три слуги, котрі коло него ходили. І вони той перстень украли й сховали. А тепер злякалися. Раз прийшов такий чоловік, що все знає, то цар їх за таке діло розстріляє. І радяться вони, що б його зробити, як би той перстень підкинути, щоб цар не розстріляв їх. Радяться вони, а їден говорить:

— Я піду під вікно послухаю, що той знахар роби.

А Олекса подумав: як треті кугути запіють, буде він з тої хати тікати. Царський слуга підходи під вікно, а тим моментом запіяв кугут. Олекса говорить:

— Уже є їден.

А той слуга тихенько повертається до своїх товаришів і каже:

— Знає він. Не дивився на мене, але сказав, що їден вже є.

А ті ще дужче злякалися. Але не дуже довіряють свому товаришеви. Іде другий узнати. Підходи той другий під вікно, а тут запіяв другий кугут. Олекса говори:

— От вже є й другий.

Повертається слуга до своїх товаришів і каже:

— Знає він, бо казав, що вже є й другий.

А третій злякався. Це серйозне діло — недурно його з світів покликав цар. І радяться вони:

— Як він такий великий знахар, то заплатимо йому, щоб він нас не видав. Бо що інакше зробиш? Треба рятувати життя.

Той третій уже не йде до вікна, а прямо до дверей. До него в хату хоче зайти. Той лиш до дверей — аж запіяв третій кугут. Олекса й каже:

— Вже є й третій.

Та й у двері. А той, що стояв під дверми, ввертівся, але тікати вже не було як. Та й заходи до Олекси.

— Відки ви знали, що ми взяли у панночки перстень? А він каже:

— А чого ж би я не знав, як я доктор Олекса Знахар? Та як би я не знав? — каже. — Ви ж читали про мене в газеті.

— Ми читали, що є такий Олекса Знахар, який багато знає.

— От, — каже, — я той самий. Заходьте сюди. Той заходи, а Олекса питає:

— Ну, де той перстень?

— Та в нас, — каже. І плаче: — Що ви хочете, ми вам дамо, лиш так зробіть, щоб цар про це діло не знав.

А Олекса говори:

— Дасте мені по п’ять тисяч, то я вас пропущу, а нє, то видам вас цареви.

— Дамо вам та ще й подякуємо, лиш тілко не видавайте нас. Олекса питає:

— Тут є індики?

— Є їх повна обора.

— То возьміть хліба-м’якуша та й замніть той перстень у хліб. І дайте індикови, щоб він той перстень з хлібом з’їв. Та й позначіть того індика, щоб ви знали, котрий з’їв перстень. А я того індика покажу цареви, і ви піймете його.

Той пішов, а Олекса спокійно спав до ранку.

Слуги дали індикови перстень з хлібом і позначили того індика. А на ранок Олекса встав і прийшов до царя. Служниця дала йому води, він умився, втерся і входи до царя.

— Ну що, придумали, де находиться перстень? — запитав його цар.

— Придумав, ваша величносте. Знаю, де перстень, але його відти трудно буде взяти.

— А чого? — питає його цар.

— Панночка милася та й поклала його. А він упав у балію з водою. Ту воду вилляли, і перстень проковтнув індик.

— То не біда, — каже цар, — індика заріжем і з’їмо, а перстень заберем. А ви знаєте, котрий індик?

— Якби я не знав, то я б не казав. Най ідуть туди ваші слуги, і я їм покажу, котрий індик.

Приходять вони до тої фіртки, наймичка кличе індиків, вони позбігалися. Олекса дивиться на них і каже слугам:

— Бачите отого індика?

— Бачимо.

А він не знає, котрий індик. Він знає, що слуги самі знають.

— От зайдіть і пійміть його, — каже він слугам.

Зігнали вони всіх індиків докупи, піймили того індика, непомітно зірвали знак, котрий вони на него поклали, і приносять та й дають Олексі в руки. Взяв його Олекса, помацав у гунці і намацав перстень. Та й каже цареви: — Нате, помацайте.

Цар помацав — є!

— Заріжте цего індика, — сказав цар до наймички, — і добудьте перстень.

Зарізали індика, добули перстень, і зраділа царівна.

За таке діло дав цар Олексі п’ятдесят тисяч. Той перстень стілко й не вартий був, але цар дав такі гроші за те, що той багато знає. І писали про Олексу в газетах. І сидів Олекса ще недільку коло царя, відпочивав.

А найстарший у городі професор прочитав про Олексу, і його заїло, що той так багато знає. «Що ж це таке? Я — професор, а він більше за мене знає». І слідкує він за Олексою.

Вийшов Олекса від царя і йде до поїзда. А той слідкував за ним, коли він буде йти від царя. Олекса йде, а той вийшов поперед него на край села на поле. Пройшов дощ, пригріло сонце, і жучки вийшли на колос. А той професор піймав жучка і держить його в лівій руці, а в правій — пістолет. «Як вгадає, що в мене в руці, то щастя його, то правду пишуть про него. А як не вгадає, то вб’ю його коло цеї керниці». Олекса підходи, привитався. Той відповів на привітання та й питає:

— Хто ви такий будете?

— Доктор Олекса Знахар.

— Я чув про вас, — каже професор. — Якщо ви взнаєте, що в мене в кулаці, то будете Олексою Знахарем, а не взнаєте — то куля вам в лоб.

А він що знає? Думає собі: «Скапав я, вже й додому направився, а тут мене смерть чекає». Зігнувся та й дивиться в керницю. А там у воді видко голову його. Каже Олекса:

— Попався, жучку, в ручку.

А той розтулив руку та й каже:

— А відки ти знав, що в мече жучок у руці?

— А чого ж би я не знав, як я Олекса Знахар?

— Ну, — каже, — ідіть. Свободна вам дорога. Пишуть за вас, і то все правда. Ви таки знаєте. Що казати, як ви знаєте?

Вертається професор назад до города, а Олекса відійшов трохи, зняв капелюх, перехрестився та й каже:

— Без бога ні до порога.

А той професор тоже написав про него в газету і описав свій приклад. Написав, що такого чоловіка треба берегти.

Повернувся Олекса додому і більше колеса не тесав, а жив панком діло, поки не вмер.