Донька багача
Українська народна казка Гуцульщини

Оден багач мав три доньці. Прийшли старости. І старости були багачі. І забрали вони старшу й середущу доньку. А менша донька лишилася. Вишукала вона собі бідного хлопця, круглого сироту. Каже менша донька дєдеви й мамі:

— Я хочу віддаватися.

— Добре, — кажуть дєдя й мама. — Відки той хлопець, що тебе бере? Якийсь багач?

— Та ні, не багач. Сирота Василько. Кажуть тато й мама:

— Ой донько, не робим тобі весілля і не хочем тебе на своїм подвір’ю видіти. За те, що ти йдеш за такого бідного хлопця.

Дівчина подумала та й каже:

— Я вас не слухаю.

І пішла до хлопця. Нема в них хатини, нема нічого. Заким жиють під голим небом. Та сплели на зарінку з пруття халаш ^*, виляпали його глиною, поклали з глини пічку. І так собі вбоє там живуть.

А тато-багач на Святий Вечір іде до старшої доньки із вечерею. Набрав у торбу сала, ковбаси, хліба. Приходить до тих багачів, підійшов під хату, дивиться в вікно. На столі нема нічого, навіть кусочка хліба нема. У хаті бійка, плачі. Діти голі, дрантивні. Думає тато: «Ой не йду я в цю хату, бо тут добра нема ніякого».

Пішов тато-багач до середущої доньки. Підходить під вікно, дивиться — там ще гірша біда. Б’ються, плачі, нічого нема на столі. Нема нічого постелити на постелі, нема чим вкритися. Біда вічна. Тато подумав: «Такі багачі і так лихо живуть. Не маю вже куди йти. Іду додому до жінки. Пішов би до меншої, — думає. — Та як ці мої дві доньці, такі багачки, не мають чим вкритися, то моя донька найменша борзо вмиратиме. Бо не має з чого жити. Ні поля, нічого я їй не дав. Сидять коло води на зарінку, як цигани».

Ніч, іде тато дорогою і собі думає: «Ану поверну я до меншої доньки. Як вона там жиє?» Приходить до того халаша. Віконце там — на двадцять сантиметрів шибка. Горить малесенький каганець. Сидить найменша дочка з чоловіком на маленькім стільчику коло вікна. Підбили ^* в маленькім глинянім горщятку борщику ріденького. Взяли дві дерев’яні лижечці, поклали горщятко з борщем наперед себе. Нема нічого їсти, лиш цей борщик. Сіли й того борщику сьорбають. Та й каже донька найменша:

— Борщику ріденький, пробутчику ^* солоденький.

Та й цілуються. А тато дивиться в віконце, що донька найменша з чоловіком отак бідно живуть та й отак одно одного люблять, цілуються й обнімаються. Та й сказав тато:

— Іду я до свеї дитини в цей халаш.

Застукав у сплетені з пруття дверці. Донька пускає його та й каже:

— Чоловіче, бігме гезди ^* наш тато. Тато входить.

— Добрий ранок!

— Добре здоров’я. Сідайте, тату, з нами їсти. Хоч нема що, але цего борщику попоїмо.

— Зараз сідаю, діти, з вами.

Завитався з зятем, поцілував його, поцілував свою доньку найменшу. Тоді розв’язує торбу і витягає все, що приніс.

— Отепер, діти, я з вами сідаю їсти. А цей борщик клади в пічку.

Сіли, попоїли.

— А тепер, зятю, й ти, донечко, збирайтеся й підемо зі мною. І з вами, діти, я доживу.

— Тату, я не йду, бо мама буде мене бити. Мама казала, щоби я не була на подвір’ю.

— Збирайся, донько, й ходім. Я ще розказую ^*, не мама. Вийшли вони з халаша надвір.

— Двері не запирайте, тут ви вже не будете.

Приходять додому до тата, входять у хату. Мати на постелі спить.

— Жінко, я привів тобі доньку та й зятя. А стара каже:

— Не треба мені жебраків. Кого собі найшла, най з тим іде. Не хочу я її видіти на своїм подвір’ю.

Каже тато:

— Ти дурна, жінко. Ми з цими дітьми дожиємо. А з тими доньками не дожиємо. Отам біда, отам жебраки. Та й такі багачі. Я не мав права ввійти до них у хату на Святий Вечір. Б’ються, не мають що їсти, плачі страшні. А наша донька найменша — байка, що вона бідна — так з чоловіком жиє, як у царстві. Вставай жінко, лагодь сніданок, неси нам склянку горівки, склянку вина. Я йду за свідками, хочу передати все своє майно меншій доньці і зятеви.

Стара мати як почула, що розказав старий, як дізналася про старших доньок, то встала, поцілувалася з донькою і з зятем.

— Сідайте, діти, за стіл, бо я знаю, що ви голодні. У мене є що їсти й для вас.

Приводить старий три свідки і передає найменшій доньці все своє майно. І зятеви.

— Отепер, діти, будете зо мною жити й мене дотримаєте. Бо ті дві мої доньці мене не дотримають.

І сіли всі разом за святковий стіл, пригостилися, і найменша донька лишилася на великім господарстві. І най жиють здорові.