☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Дурний вовк
Українська народна казка про тварин

У одного чоловіка був здоровий кудлатий собака. Поки він був молодий та здоровий, його хазяїн поважав і щодня годував, а як постарів, ослаб, не став так часто гавкать, а більше лежав в закутку, зігнувшись в бублик, тоді хазяїн зовсім перестав годувать собаку, не давав йому їжі. Собака од голоду зовсім захляв, так ослаб, що не здужав ходить, не тіко гавкать цілу ніч. Хазяїн побачив, що собака скоро здохне, хотів був убить його і виволокти в яр. Уже налагодивсь бить, підійшов до нього, подививсь і вернувсь, рука не налягла бить, жаль йому стало. Він тоді взяв мотузок, прив’язав за шиворот і повів до лісу. Дотяг його до лісу, прив’язав до дуба, а сам пішов додому. Оставшись собака сам в полі, проклинав свою долю.

Ішов понад лісом вовк. Побачив, що собака прив’язана до дуба, кинувсь до неї. Підійшов і каже: «Собака, я тебе з’їм! Давно я тебе підстерігав, хотів спіткать, та все було не з руки. Колись ти мене гнав од свого двора, а тепер, бач, сам прийшов до мене». Собака й каже: «Що було, те минуло, а тепер воля твоя, що хочеш, те й роби зо мною». — «Та що ж я з тобою буду робить? — каже вовк, — з’їм та й годі». — «Ех, вовче, вовче, охота тобі дарма свої зуби ламать; що за смак гризти сухі кістки та кожу? Я од голоду здихаю, од мене дохлятиною воня. Ти коли хочеш поласувать моїм м’ясом, так одгодуй мене, щоб я поправився, а тоді і з’їси». — «Ну, добре, зараз не буду їсти; мерщій поправляйся, я зараз принесу тобі телятинки».

Побіг вовк роздобувать м’ясного. Зайшов на луки, напав на бичка-бузівка, задушив його, половину сам з’їв, а половину попер до собаки. Приніс, положив йому телятину, а сам знов подався на роздобутки. Собака за два дні ум’яв всю телятину, після чого став чуть себе бодрішим. Другого дня вечером вовк украв з отари овечку і потирив до собаки; положив йому вівцю, а сам знов подався на роздобутки. Собака за два дні з’їв вівцю. Йому уже чуть було, що сила його звернулась; сюди-туди мотнувсь, йому казалось, що він неначе молодим став. Тут він подумав собі: «Ну, тепер я з вовком справлюсь; а щоб без опаски кинуться на його, нехай дурень іще свининки принесе».

Вовк никав по болоту і по полю цілих два дні і нічого собі чималого не найшов. За два дні з’їв одну гуску та й годі. До собаки вовк прийшов з голими руками. Підійшов і каже: «Ну, кудлань, тепер я тебе з’їм». — «Охота тобі, вовче, зуби ламать об мої кістки, я тіко що почав поправляться. Ти принеси мені підсвинка, я з’їм його, а тоді уже і ти мене з’їси». — «Ну, добре, принесу послідній раз, а більше не сподівайся».

Побіг вовк на толоку, яка була неподалеку од села, а там якраз тоді паслись свині. Вовк виждав, поки один жирненький кабанчик одчалив од табуна, підбіг, схопив його за глотку, задушив, звалив на себе і помчав до кудланя. Приніс кабанчика до собаки, положив перед ним, а сам подавсь на роздобутки. Вовк прошлявсь цілих три дні і тіко одну гуску піймав та підстрілену шуліку з’їв. Вовк хоч і голодний був, а не дуже досадував, бо він сподівався поласувать над одгодованим кудлаєм.

Поки вовк блукав по болоту та по очеретах, собака тим часом ум’яв кабанчика і став таким дужим, що з молоду ні разу не чув себе таким. Сюди-туди повернувсь і без ніякої натуги перервав мотузок, яким він був прив’язаний до дуба. Собака тоді подумав: «О, тепер я вовкові здачі дам, оддячу за його хліб-сіль». На третій день уже надвечір вовк направивсь до собаки і уже пригадував, з якого боку починать його їсти. Не дойшов до нього за гони міста, собака загавкав на вовка. Вовка взяла досада: «Іш, паршивець, ще осміливсь на мене гавкать. Тривай лишень, я до тебе зараз доберусь; узнаєш, як на старших гавкать».

Вовк з розгону кинувсь на собаку, хотів з одного маху кудланя задавить. А собака не дурний був, живо здачі дав вовкові. Зоп’ялись на дибки і почали борюкаться. Кудлань ухопив вовка за шиворот, повалив його на землю і ну його колошматить, аж шерсть шматтями летіла од вовка. Вовк не став уже огризаться, а, зібравшись з духом, вирвавсь з-під собаки і гайда, помчавсь без оглядки, куди очі бачили.

Біг по луках понад горою, побачив на горі козла і каже: «Козел, я тебе з’їм!» — «Охота тобі, вовче, свої зуби ламать над моїми кістками; ти краще роззяв рот, а я плигну з гори і прямо тобі в рот, ти і проковтнеш мене цілком без ніякого труда». Вовк, дурень, не змикитив того, що козел великий, в глотку проскочить не може. Підійшов поближче до гори і каже: «Ну, плигай!» А сам роззявив рот і дожида. Козел як розігнавсь з гори та прямо на вовка, і як вгонобив йому по лобу своїм лобом. Вовк упав без пам’яти і хвіст одкинув. Хвилин з двадцять лежав, поки прийшов до себе, а козел тим часом побіг до села. Поки вовк очуняв, так козел уже був дома. Вовк тоді подумав: «Ех, дурень я набитий, піддався собаці і тому дурневі бородатому. Ну, тепер чорта з два послухаю кого; як тіко хто попадеться, зараз же розірву на шматки». Досадно було вовкові і стидно, що сама їжа в зуби попадалась, а він не зумів удержать.

Подавсь вовк до села, мусив нагибать собі біля річки гусей або утят. Птиці він ніякої не побачив, а коли став іти городами по вербах, так уздрів неподалеко од мельниці здоровенну свиню з поросятами. Вовк зрадів, підійшов до неї і каже: «Свиня! Я твоїх поросят поїм!» — «Їж, коли хочеш, тіко як же ти їх будеш їсти, коли вони всі в грязі, на них гидко дивиться. Ходім до річки, обмиєм їх, а тоді і поїси».

Пішли вони до ялової скрині. Свиня й каже: «Ти, вовче, становись в лоді, а я пущу трохи водиці і буду тобі подавать поросят. Ти будеш їх обмивать і чистеньких їсти». Вовк сів у лоді, а свиня пішла до заставок і вмісто того, щоб одпустить трохи водиці, та пустила на всі заставки. Вода як хлинула, залила вовка, знесла його в річку далеко од берега. Вовк замалим не втоп, насилу вибрався з води. Мірошник почув шум води, побіг до ялової скрині, остановив воду, а свиню загнав додому.

Вовк, вибравшись з річки, подавсь далі по вербах понад річкою. Там він побачив дохлятину, обідрану шкапу. Вовк хотів встановиться, попоїсти дохлятини, та побоявся, бо там неподалеко од дохлятини люди метушились. Вовк завернув од жилля, пішов до лісу. Дорогою він думав: «Ну, тепер до ночі як-небудь перебуду, а ніччю піду дохлятину їсти». Діждавшись ночі, вовк сміло прямцював до дохлятини. А охотник з двустволкою уже давно за кущем сидів, дожидав гостей. Вовк підійшов до дохлятини і почав уминать її. Охотник приціливсь, раз і другий, «бух! бух!». Вовк упав, задриґав ногами і дух вон.

Дурний вовк. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 122. Зап. П. Тарасевський у м. Шебекіно Бєлгородського пов. Курської губ. Час запису не зазначений. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 56—58.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.