Душа з очима
Українська народна казка Полтавщини
У глухому лісі, забутому людьми скиту, жили два ченці. Коли один із них тихенько йшов по лісу і збирав ягоди, вся звірина, яка поряд була, як цуценята, бігла за ним, а маленькі — білки, куниці, зайці, їжаки — вчепившись зубами або лапами в його зношену рясу, як шишки на ялинці, висіли, примруживши очі від блаженства.
Інший же чернець і хліб у ліс носив, щоб звірів годувати, і говорив з ними ласкаво, а тільки звірі до нього не йшли і з побоюванням з-за дерев дивилися.
— Що ж це, брате? — сердився цей чернець. — Зла я їм не роблю, а не йдуть до мене звірі так, як до тебе!
— А що ти про них думаєш, коли не йдуть вони до тебе?
— Ось і думаю: «Тварюки, ви невдячні! Годуєш вас, годуєш, від себе останнє відриваєш, а ви, поганці, все одно мене не любите!»
— Неможливо, брате, примусити любити себе ніякими дарами. Адже якщо можна приховати від дітей та звірів погані вчинки, то погані думки — ні. У них душа з очима.
Лампада горить у церкві, незважаючи на те, є там народ чи ні. Так і люди повинні творити добро, не думаючи про те, чи дивиться хто на них, чи ні. Не говори ні слова, коли робиш милостиню, але й не мовчи, коли тобі роблять добро.