Дівчина-орлиця
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Давно це було. Люди, котрі поселились у мальовничому куточку передгір’я, випасали тут овечок. Одну отару до річечки приганяла дівчина Даринка, а другу юнак Петрусь. Подружилися пастушки і допомагали одне одному відганяти орлів, що прилітали за ягнятами.
Особливо небезпечним був орел-велетень, який міг взяти і дорослу овечку. Петрусь воював навіть з тим хижаком, а Даринка сама його боялася. Зате дівчина знала, чим лікувати ягнят, які, втікаючи від орлів, часто калічилися між камінням. Даринка приносила з якогось джерела цілющої води, обмивала рани, і вони навдивовижу швидко гоїлись.
Одного разу і Петрусь, відганяючи ґерлиґою орла, оступився і поранив ногу. Даринка вилікувала й хлопця своєю водою. Але де воно те чарівне джерельце, так і не показала. А незабаром трапилась біда.
Рано-вранці, коли Даринка, покупавшись у тихій затоці річки, сиділа на камені й розчісувала коси, опукою згори налетів орел і схопив дівчину. Це було так несподівано і страшно, що Даринка зомліла. Опритомніла вже на високій скелі, куди її приніс орел. Тут було його гніздо, а перед ним — невеличка рівна площина. Глянула Даринка, і голова їй запаморочилася, такі страшні прірви довкола, а на гнізді стоїть орел з величезним дзьобом і страшними пазурами. «Розшматує він мене», — подумала бідолаха і хотіла мерщій кинутися зі скелі. Раптом орел заговорив людським голосом:
— Не бійся мене. Поглянь на свій стан, на ньому ніде ні подряпинки, а приніс я тебе здалека.
Орел змахнув крилами, окреслив коло і полетів. Повернувся з оберемком галузок, потім приніс ще сіна, щоб дівчина зробила для себе курінь. Приносив їй сливи і груші, іноді торбинку з харчами, очевидно, викрадену в пастуха чи косаря. Даринка спочатку не хотіла нічого їсти, плакала. Але голод, як кажуть, не тітка. Дещо підкріпившись, дівчина стала думати, як їй перехитрити орла і втекти.
«Якби подати людям знак, де я, — мріяла дівчина, — може, Петрусь помітив, як орел ніс мене в гори, то він щось придумає, як мені допомогти. Все більше вона жалкувала, що так нікому й не показала джерело з цілющою водою. Як же тепер передати людям свою таємницю, аби могли вони лікуватися тією водою? Треба якось перехитрити орла».
А він знов обізвався до неї людським голосом:
— Я — гірський цар. І все живе довкола тремтить перед! мною. Але я самотній і тому страждаю. Будь мені дружиною.
Даринка завмерла від голосу цього чаклуна в подобі орла, але тут же її осяяла хитра думка, і дівчина тихо обізвалася до нього:
— Якщо ти хочеш, аби я стала твоєю дружиною, то дай мені такі крила, як у тебе.
— Добре, — відповів орел, і в цю ж мить у дівчини виросли крила.
Вона змахнула ними, стала кружляти довкола гнізда, а потім раптом з усіх сил спрямувала політ у рідну долину. Орел кинувся за нею, та перехопити її в горах не зміг, молода орлиця мчала, мов блискавка.
Ось уже й галявина, де пасуться вівці. Юнак Петрусь, тепер уже озброєний луком, приготувався відбивати напад орлів. Та що це?!
Прицілившись у молоду орлицю, що мчалася першою, він помітив, що вона ніби з обличчям дівчини. Опустив стрілу, протирає очі і чує з вишини голос Даринки:
— Петрусю! Це — я, Даринка! Рятуй мене від цього чаклуна! А чарівне джерельце ген там у заростях, де три верби.
Добре поцілив стрілою Петрусь орла-велетня. Той лише скрикнув і впав у річку. Оглянувся юнак, а неподалік на обгорілому окоренку і молода орлиця з обличчям Даринки стоїть закам’яніла, тільки сльози з очей капають.
Минуло відтоді багато-багато літ. З дерев та кущів, що насадив Петрусь довкола дівчини-птиці, розрісся парк чудовий. До джерельця, відкритого колись Даринкою, приходило чимало людей, і багатьом цілюща вода допомогла. Тому пізніше тут виріс великий санаторій. І в парку біля нього можна тепер побачити багато казкових див. Але найбільше людей хвилює постать Даринки, дівчини-орлиці, що подарувала людям джерело.