Дід та онук
Українська народна казка Чернігівщини

Жив колись дуже старий дід. Від старості він був майже глухим і сліпим, а руки та ноги тремтіли. Коли він сидів за столом, то кашляв і ледве тримав ложку. Суп розливався з ложки на всі сторони.

Набридло це невістці і сину. Посадили вони старого діда за піч, щоб на нього не дивитися, а їжу стали давати у глиняній мисці. Дід сидів за піччю охав і тужив. Він був уже немічний. Але невістці і сину було не до нього. Діду жилося в них дуже важко. Але байдужість невістки і сина були більшими за страждання діда. Вони навіть забували інколи нагодувати діда.

Раз онук гуляв у світлиці та й почув тяжкий стогін діда. Він заглянув за піч. На діда подивилися допитливі очі маленького Івасика. Онук запитав:

— Дідусю, ти чого плачеш?

— Мені важко жити, я голодний.

— Не плач, дідусю, я тобі допоможу.

— Мій гарний хлопчику, чим ти мені допоможеш?

Ось увечері прийшли син і невістка. Вони були дуже стурбовані. Всі посідали за стіл вечеряти. Їжа була смачною і пахла на всю оселю. Знову почулися схлипи за піччю.

Івасик підійшов до батька й матері і сказав:

— Нагодуйте за піччю дідуся.

А йому у відповідь:

— Не втручайся не в свої справи.

Розсердився Івасик і каже:

— Не ображайте дідуся! Коли я виросту, то буду так вас доглядати, як ви мого дідуся.

Після цих слів невістка й син подобрішали. Вони забрали дідуся у світлицю. Дуже гарно доглядали його. Дідусь дожив до 100 років і дякував своєму онуку Івасику.

Щастя поселилося в оселі. Добро перемогло зло.