Дідова дочка і золота яблунька
Українська народна казка Поділля

Були собі дід та баба і мали вони дочок. Дід був жонатий удруге, від першої жінки була в нього дочка. А взяв собі вдову, і в неї теж була дочка.

Росли собі вкупі ті дівчатка і вже стали дівками. Тільки мачуха ненавиділа дідову дочку, все, бувало, нападає на неї, лає та б’є. Звісно вже, як та мачуха.

От збирається баба на ярмарок і дочку свою бере. Нарядила її, як панночку й посадила на возі, а дідовій дочці наказує:

— Гляди ж, сяка-така, поки я приїду з ярмарку, щоб ти мітків напряла, виткала полотно, убілила й на столі положила.

От сіла дівчина біля віконця та й плаче. Коли це прийшла до віконця корівка, що від покійної матері зосталась.

— Чого ти, дівонько, плачеш? — питає її.

— Як же мені, корівко, не плакати: веліла мати, щоб я, поки вона вернеться з ярмарку, мітків напряла, виткала й вибілила полотно.

— Не журись, моя голубко! Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь, там візьмеш полотна, скільки тобі треба.

Вона мерщій влізла корівці в праве вухо, а там добра — не злічити. Взяла вона три сувої полотна, білого та тонкого, вилізла в ліве вухо, поклала те полотно на столі, сама сіла під віконцем та й дожидає мачуху. Приїхала мачуха.

— А що, сяка-така, є полотно?

— Є, — каже, — он на столі лежить.

— Де ж ти його взяла? Мабуть, украла!

— Ні, — каже,— я сама напряла.

Ну, десь через тиждень чи що, баба знову збирається на ярмарок. І знову бере свою дочку з собою, а дідовій велить, щоб готове було полотно.

Сіла вона біля віконця та й плаче. Приходить корова.

— Чого ти, дівонько, плачеш?

— Як же мені, корівко, не плакати: мачуха знову наказала, щоб було полотно до вечора.

— Не журись, — каже корівка, — влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь та й візьми полотна скільки тобі треба.

Вона полізла, взяла те полотно, поклала на столі, сіла біля віконця та й дожидає мачуху. Приїхала мачуха й питає:

— А що? Є полотно?

— Он на столі,— каже.

— Та де ти його береш, сяка-така? Мабуть, крадеш?

Та божиться, що ні, що вона сама напряла те полотно. Мачуха не йме віри.

От через кілька там днів баба знову збирається на ярмарок і знову наказує дідовій дочці, щоб було полотно. Перед від’їздом послала її до сусіда за чимсь, а сама й радиться з дочкою, як би підстерегти, де вона буде брати полотно.

— Знаєш що, мамо? Полізу я на піч, а ти мене прикриєш; вона мене не бачитиме, а я, певно, побачу все, що вона тут робитиме.

— Ну, гаразд, дочко! Та залізла на піч, баба мерщій прикрила її, а сама вбралася й поїхала, поки ще не вернулася дідова дочка.

Вернулася дідова дочка, сіла край віконця та й плаче. Прийшла корівка.

— Чого ти, дівонько, плачеш?

— Як же мені не плакати: мачуха знову веліла мені виткати полотно.

— Не журись, — каже корівка, — все гаразд буде. Лізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.

Вона полізла, взяла полотно, поклала на столі, сама сіла біля в віконця й дожидає мачуху. А бабина дочка лежить на печі, усе бачить і чує. Приїхала баба.

— А що, сяка-така, є полотно?

— Є, — каже.

— Піди ж там воли випряжи.

Тільки та з хати, а дочка з печі злізає й повідає матері, що тут було. Баба тоді вже давай проклинати корову.

— Щоб не було її, — каже дідові, — заріж!

— Та нащо ж її різати? Така добра корова, щороку з телям.

— Щоб не було її! Моя душа її не терпить!

Нічого робити дідові.

— Нехай так, — каже, — завтра заріжу.

Як почула дідова дочка, що її корівку хочуть різати, плаче. Уночі вийшла тихенько з хати й пішла в хлівець до корівки.

— Корівко, хочуть тебе різати.

— Дарма, — каже корівка, — не журись, дівчино. Як заріжуть мене та будуть ділити м’ясо, то ти нічого не бери собі, тільки мою голову; та як дадуть тобі ту голову, то ти візьми та закопай її на городі, от у такім місці, та й навідуйся щодня. На другий день уранці дід вигострив ножа і пішов за корівкою. Зарізав її, уніс у хату м’ясо й давай його ділити.

— А тобі ж, — каже, — дочко, що дати?

— Нічого мені не треба, давайте тільки голову.

— От дурна! Що з тієї голови пожитку?

— Дарма, дайте мені голову!

Дали їй голову, вона зараз понесла її на город і закопала. На другий день, вставши раненько, пішла на город, на те місце, де закопала голову. Прийшла, дивиться, аж там росте яблунька, та ще ж яка! Золоті на ній листочки. Вона любується на ту яблуньку. А там співають солов’ї, зозулі, райські птиці. Так і сідають дівчині на плечі, на голову, так вкрили її та й щебечуть. Дідова дочка постояла, подивилась і пішла в хату.

Так минуло, може, з місяць. Дідова дочка щодня ходить до яблуньки. А яблунька вже виросла велика, зацвіла вже золотими та срібними квіточками. Вже і яблука на ній уродилися: одне золоте, а друге срібне. Проте ніхто з домашніх і не знає про неї. Вже що бабина дочка — пройдисвітка, та й та не доскочила ще.

Мимо того села проїжджає один пан. Глянув він на дідів город, а там щось сяє, як сонце. Пан звелів зупинити коней і посилає свого лакея. .

— Піди, — каже, — подивися, що воно там за диво такеє.

Лакей підійшов до яблуньки і як глянув!

— Ну, — каже, — зроду не бачив я, пане, такого дива. А пан йому й каже:

— Зірви мені яблучко!

Лакей тільки-но простяг руку, хотів зірвати яблучко, а яблунька вгору шуг! Тільки зашуміла. А за нею і усі пташки летять угору та співають. Той лакей стоїть, і руки опустив. А пан йому каже:

— Піди поклич сюди хазяїна. Прийшов лакей у хату.

— Здоров був, діду!

— Здоровії.

— Це твій город?

— Мій.

— Розкажи, дідусю, що то в тебе за диво на городі?

— А що там таке?

— Та хіба ж ти не знаєш? А яблунька?

— Яка це яблунька? В мене нема й садка.

— Ось ходімо зі мною та подивися!

Дід накинув свитину й пішов. Як глянув він на яблуньку, аж очі йому засліпило. Став він і дивується. А пан кричить із карети:

— Здоров був, діду!

— Здорові, паночку!

— Це твій город?

— Мій.

— І яблунька твоя?

— Моя.

— Чи ти зможеш зірвати мені яблучко?

— А чом же, добродію?

— То зірви, будь ласка, я тобі яку хочеш плату дам.

Тільки-но дід простяг руку до яблука, а яблунька шуг! Так і полетіла вгору! Дід і руки опустив. А пан каже:

— Може, в тебе, діду, є ще хто в хаті, дочка або син, хай вийдуть. Коли зірве яблучко син або баба, велику нагороду дам, а коли дочка — візьму собі за жінку.

Пішов дід у хату й розказав усе бабі. Баба сполошилась, давай наряджати свою дочку. А дідова сидить собі в куточку та тільки усміхається. От баба нарядила свою дочку й повела до пана.

— Здорова була, бабусю!

— Здорові були, добродію!

— Чи зможеш ти або твоя дочка зірвати мені яблучко?

— А чом же, паночку, можна. Дочко, зірви панові яблучко.

Тільки-но дочка простягла руку, а яблунька вгору! Дівчина засоромилась, почервоніла й побігла в хату. Тоді баба підступила. Так де там тільки стала наближатися, а яблунька вже й шугнула вгору.

— Що за диво! Може, в тебе, діду, ще хто є в хаті? — каже той пан.- Нехай вийде.

— Та є, пане, ще дівчина.

А баба зараз:

— Та що ти там товчеш? То паночку, в нас ледащо там таке, що гидко й глянути.

— Дарма, нехай вийде, покличте її.

Пішов дід кликати свою дочку. Вона накинула сірячину, що латка на латці та й вийшла.

— А що, дівчино, чи не зможеш ти зірвати мені яблучко?

— Добре, — каже, — ось зараз.

Тільки стала підходити, а яблунька так і нагнулась до неї, пташки її вкрили та щебечуть, щебечуть. Вона зірвала яблучко й подала його панові.

— Тепер, — каже пан, — будь ти моєю. Бо я сказав: якщо дівчина зірве мені яблучко, я візьму її за жінку.

Тут узяв її за руку й посадив біля себе в кареті. Вони поїхали, і яблунька пішла за ними.

Як приїхали додому, пан увів дідову дочку в свої горниці.

— Будь,— каже,— господинею в моєму домі.

Зараз де взялись служки, принесли їй одежу, убрали, як княгиню. На другий день пан повінчався з нею.

А яблунька стала якраз перед вікном, перед їх світлицею. І пташки щебечуть, щебечуть, весело та гарно жити молодим. Так прожили вони рік. Уже й дитинка знайшлась, утішаються вони. От баба й каже раз дідові:

— Як то тепер живе твоя дочка? Поїдьмо, лишень, відвідаємо її.

Зібрались і поїхали. Баба взяла й свою дочку, а щоб дід не бачив, положила її на віз і вкрила опанчею. Приїхали туди. Пан та пані такі їм раді. А бабу вже й не впізнати. З дідовою дочкою така добра та ласкава. Коло дитинки упадає, по хазяйству пішла, роздивляється скрізь.

— Я, — каже, — поживу в тебе, дочко, може, тобі в пригоді стану.

А її дочка все лежить на возі, й ніхто не знає, що вона тут. Пані розпитує про неї, чи жива, здорова, чи не віддали її заміж.

— Ні, — каже баба, — вона зосталась удома на господарстві.

Гостюють вони там уже тиждень і другий, баба все ще не показує своєї дочки. Тільки раз пан поїхав на полювання і припізнився. Всі домашні вже полягали спати. Тоді баба взяла свою дочку, ввела її в горниці, вбрала в одежу пані й положила на її ліжко. А дідовій дочці так зробила, що та поплила щукою в море. Приїхав пан. Пішов у світлицю до пані, розказує їй, де був, чому забарився, а вона все стогне.

— Я, — каже, — нездужаю.

На другий день дитина плаче та й плаче без матері.

— Чого вона плаче? — питає пан.

А один лакей бачив усе, що тут робилось, узяв дитину на руки й каже панові:

— Понесу я її прогулятися.

От він і приніс її до берега та й гукає:

— Оленце, моя сестрице! Приплинь, приплинь до берега, дитя твоє вмирає.

Вона виплила на берег, узяла ту дитину, погодувала, подивилась і знову віддала лакеєві, а сама у воду. Так той лакей, може, з тиждень ходив до неї, поки пан не помітив.

— Куди ти носиш дитину?

— Та куди ж там, пане? Я ношу в садок або на річку, аби вона не плакала.

— Ой, ні, брешеш! Признайся, а то ж тобі гірше буде.

Лакей таки не признався. От раз виніс він дитину до річки, а пан пішов за ним назирці та й сховався за лози. Лакей став кликати пані, і вона виплила. Тільки що взяла дитину, а пан із-за куща. Вона шубовсть у воду!

Пан зараз звелів принести сіть. Закинули сіть і піймали щуку. Принесли її в горницю. Пан велів нарізати різок і давай її сікти. Вже вона, сердешна, перекидалась і жабою, і гадюкою, і зозулею, а він усе січе. Далі вже взяла й перекинулась жінкою. Плаче і розповідає:

— Як тобі, — каже, — не соромно так знущатися наді мною? Хіба ж це я по своїй волі? Це мачуха мені так наробила, а в тебе на ліжку лежить її дочка.

Тоді пан велів вивести із стайні найбистріших жеребців-неуків і прив’язати бабу з дочкою до хвостів. Прив’язали й пустили в чисте поле...