Дід, баба і сірий вовк
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі і баба. Прийшла зима, свято Різдво. Наготували вони гостинності, а до них ніхто не йде, бо жили вони далеко, аж біля лісу. Сидять і ждуть. Коли це в двері: стук-стук!

— Хто там? — радо питають старі, бо думали, що то колядники.

— Вечір добрий!

В діда є ягничка,

А друга — теличка,

А третя — баба.

Дайте мені ягничку.

Злякалися дід з бабою, бо то був вовк. Віддали йому ягничку. З’їв вовк тварину і знову стукає до старих та співає:

У діда була ягничка,

А є ще теличка,

А третя — баба.

Дайте теличку,

Бо з’їм вас.

Віддали тварину. Вовк наївся і знову стукає та співає:

Була в діда ягничка.

Була ще й теличка,

Є ще й баба.

Віддай мені, діду, бабу.

Нічого робити. Забрав вовк бабу в мішок та й побіг в ліс. Посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку. Баба стала до пенька примовляти:

— Рости, рости пеньочку, все до неба та й до неба!

Глянув вовк, а баби не дістати. Розізлився та й побіг далі поживу шукати.

А баба знову до пенька:

— Рости, рости пеньочку, все до землі та до землі.

Став пеньок малим, злізла баба та й почала бігти. Біжить-біжить, коли бачить хатку, зроблену з сиру, а в хаті повно різних наїдків: сметана, каша, молоко. Наїлася баба та й заснула.

А господарями хати були кози. Побачили вони бабу, розізлилися, що вона поїла в них і почали бити її. Тоді баба почала проситися, пообіцяла допомагати їм по господарству.

Живе баба у кіз, господарює. Час іде, скучила вона за дідом. Одного разу набрала вона масла та сиру і втекла.

Прийшла додому, дід зрадів, що баба жива й здорова. Побудували вони хату подалі від лісу, а ближче до людей та й стали жити-поживати і добра наживати. І досі живуть, і хліб жують.