Українські казки

Жінка бідняка
Українська народна казка Бойківщини

Був чоловік і жінка і в них було багато дітей. А їсти не мали що. І вночі батько говорив мамі:

— Не маєме що їсти, то будеме різати дітей та й так будеме жити. Заріжемо найстаршого, а відтак найстаршу дочку та й так будемо годувати сім’ю.

А найстарший синок те підслухав та й з сестров втекли вночі геть від батьків. І дівчина стала в однім селі на службу, а брат пішов далі. Пішов і наявся до господаря. І служив у того господаря штири роки. А п’ятого року, на самий Великдень, він вирішив іти від того господаря геть. А господар пішов до церкви паску святити. Хлопець зібрався та й іде, а газдиня каже:

— Почекай, вийде господар та тобі заплатить, що ти штири роки служив.

Але він не слухає, йде. Господиня увиділа, що він іде, та взяла паску, та й йому впихнула в торбу. І каже:

— На тобі на дорогу паску та й іди, кой не хочеш чекати господаря, щоб з тобою розплатився.

Вийшов він на дорогу та й іде. А тут якась баба незнайома притринижилася, і йде він з нею разом. Ішов, ішов та й зголоднів, і думає він собі: «Маю в мішку паску. Як сяду їсти, то треба й бабі дати». Сідає край дороги, виймає паску з мішка і ножем перерізав її наполовину. І дав половину бабі й каже:

— І йди вже від мене, би ти більше зо мною не була.

А баба виймає з кишені дві пляшки і каже:

— На. То, — каже, — ліки. Ти будеш лікарем. Як зробиш кому операцію і змочиш рану водою з цієї пляшки, то вона так зростеться, що й не видно нічого на тому місці буде. А другі ліки такі. Коли будеш робити операцію, і людина вмре, ти змочиш рану тою водою, і людина буде жива й здорова.

І вони розійшлися.

Заходить він у якийсь город, а там великий сум. А він питає:

— Що за сум такий у вас?

Люде йому кажуть:

— У царя дуже красива дочка. І так захворіла, що вже вмирає. Нема такого лікаря, щоби її вилікував. Та й тому такий сум у нас.

А він каже:

— Я їй дав би раду.

А з них побіг хтось до царя і сказав:

— Тут єден бідолаха каже, що він би дочці вашій дав раду, що її би вилікував.

І цар приказав їздовому:

— Запрягай коні і привези його сюди.

Той приїхав за ним, а він каже:

— Як хоче цар, щоби його дочка була жива й здорова, то нехай сам приїде за мною.

А цар раз! — поїхав і привіз його до дочки. Привіз, завів його в ту кімнату, де його дочка була на смертній постелі. Вже нікого не пізнавала і ще хіба трохи дихала.

Він каже царьови:

— Давай мені ключі від цих дверей і йди. І двадцять штири години аби ти сюди не заходив і не заходив ніхто.

Цар пішов, а він умиває собі руки і робить їй операцію. І дістався до серця дівчини. А коло серця якась жабка сидить. І всі жили вже відгризла жабка їй від серця. І тільки одна жила осталася їй, і вона ще дихала десь-колись.

Він ту жабку викинув у склянку з водою, ту рану повмивав водою дочиста і намочив водою цілющою. І всі жили зразу при його очах приросли знов до серця. І вся рана зажила знов при його очах. І змочив він то місце другою водою, котра називалася живущою. І дівчина піднялася на ноги і буда здорова. Не чує ніякого болю і так покрасіла.

Уже й двадцять чотири години минуло, цар уже стукає в двері. Коли цар зайшов до кімнати, дівчина пустилася до нього, цілує в руки й ноги і дякує, що такого лікаря їй привіз. Що її оздоровив і вона не чує жодного болю.

Цар забирає дівчину і його з тої кімнати. І з’їхалося багато людей, міністрів і всякого народу. То був великий сум, а тут велика веселість настала — оздоровилася дівчина і стала красивішою, як була. І того лікаря піднімають на руки і кричать:

— Гура! Гура! От лікар, от лікар!

Була там велика веселість і велика гостина. Перебув він там три дни і збирається йти. Але цар його не пускає.

— Ти, — каже, — вже від мене нікуди не підеш. Будеш моїм зятьом, візьмеш дівчину, що ти її оздоровив.

А він каже:

— Нє, я ще не женюся, я йду собі додому. Я бідняк, а віша дочка царівна. Як біднякови женитися з царівною? Не можна, — каже, — так.

Цар ваидить, що він його не перемовить, та й каже:

— Що тобі заплатити грішми?

Він каже:

— Я нічого не хочу. Я вислужив у господаря штири роки і пішов без плати. А з вас брати плату за двадцять штири години роботи? За що ви мені будете платити? Я не хочу нічого.

А цар далі не питає, хоче він чи не хоче, а бере добрі коні, бричку нову, таку, що хоч би й води набрав, то не потече. А тоді приказав насипати у ту бричку грошей і накрити брезентом. І сказав йому цар:

— Маєш коні, сідай на бричку і їдь, куди хочеш. Як не хочеш з моєю дочкою женитися, то їдь.

Їм дуже жаль було його відпускати.

Ну що ж, сів він та й їде. Та й їде, та й їде. Та й вони здибалися. Він каже тому другому:

— Гоп, ставай!

Стали. Та й говорить хлопець до того:

— Міняймо коні на коні і віз на віз.

А то був ряндюх, що лашшя збирав по селах і то лашшя тоже було брезентом накрите. Той ряндюх думає: «Хоть би й нічого у нього в возі не було, але такі гарні коні та й віз дорогоцінний». Та й помінялися. Сів той на той віз, а той на той та й поїхали в різні боки.

Той, що виміняв царські коні, проїхав з кілометер, став, відкриває брезент і дивиться. А там повно грошей. Утішився він дуже і сам не знає, що робити, де ті гроші діти. А тоді подумав: « Побудую порядну хату, накуплю землі та буду господарем. Вже більше не буду ряндюхом».

А той від’їхав, може з кілометер і дивиться в свій віз. Піднімає брезент, а там лашшя. Увидів він то лашшя та й думає: «Де ж мені його тепер діти?» дивиться, близь дороги корчі, що їх скидали на купу, як дорогу очищали. І то вже так висхло, що тільки сірничок приклади, і воно загориться. І він то підпалив. Воно горить, а він усе лашшя з воза на той вогонь кидає! Все кидає. Все з воза виметав, а на самім споді три мішки з чимось. Він не знає, з чим. Розв’язує він мішок, дивиться, а там ладан. А він мішок розв’язав та й бах той ладан на огень. Та й з того лашшя дим по землі розпуствися, та як мрак. А коли втряс на огень ладан, то дим пішов цівкою просто догори. Коли той дим вийшов аж до неба, Господь каже ангелу:

— Іди на землю і подивився, хто таку жертву дав до мене. І дай йому за то, що він сам буде хотіти.

Ангел прийшов і питає:

— Що ти хочеш, чоловічку, за то, що ти дав таку жертву до Бога?

А він каже:

— Я нічого не хочу, хіба красну жону.

Тоді ангел відійшов і приводив йому всякі красиві дівки, а він казав:

— Та недобра та й та недобра.

Та й витряс він на огень другий мішок ладану. І знов пішла жертва до Бога. І знов прийшов ангел до нього і зазвідався, чого він хоче.

— Красну жону, — знову сказав він.

І так само не дібрав йому ангел жони до вподоби. Приходить ангел до Бога та й каже:

— Я йому жінки не можу знайти. Він хоче красну жону.

А Господь каже:

— Іди дай йому красну жону. Дай йому Вітрову і Сонцеву сестру.

І коли третій раз стала коло нього дівчина, Вітрова й Сонцева сестра, то вона була така ясна, як саме сонце. Стала вона коло нього, а він і дивитися не міг на ню, така вона була красива і така ясна. І каже він:

— Сідай зо мною на віз.

Посідали обоє. І вона завила себе так, що лиця її видно не було. І їдуть. А вона йому говорить:

— Я мушу так завиватися, бо хто би подибав нас, то тебе вб’є, а мене забере.

Приїхав він у село й питає, де лісничий, керівник лісу.

Нарадили його, він приїхав до лісничого. Він приїхав і просить роботи, хоче, щоб його поставили лісником. А там якраз для лісника було приготовлене приміщення в лісі. Там і на худобу, і на все місце було. А лісник, який там мав бути, десь вибув, не було його.

А в тего лісничого був Підлизайко. Та такий був, що ходив, перевіряв лісників і лісничому набріхував неправду. Лісничий каже до того Підлизайка:

— Іди з цим чоловіком до того приміщення і віддай йому ключі. Він буде лісником і там буде жити.

Підлизайко дав йому ключі і відійшов. А вони зайшли до хати. І знає, що вже нікого немає. І вона розвиває лице. І коли розвилася, то вже не треба було світла в хаті. А Підлизайко підійшов під вікно і дивиться. І увидів Підлизайко, що світла в хаті нема, а світло йде від неї! Яка вона красна!

Підлизайко приходить і каже лісничому:

— У нашого нового лісника така жінка, що ніде такої вже більше нема, ніхто такої красної не бачив.

Лісничому неохота йти в ліс та дивитися на лісника жінку. А Підлизайко каже йому:

— Я піду та й скажу, щоби вона прийшла до вас. А іншим жінкамс кажу, щоби вони прийшли порядок тут робити: підлогу мити тощо. Вона буде дивитися за тими роботами і командувати. І ви будете добре бачити, як вона виглядає.

Так Підлизайко й зробив. Пішов сказав їй:

— Казав лісничий, би-с прийшла до нього, що там буде робота для тебе.

Вона приходить. Жінки миють підлогу, а вона стоїть коло жінок і дащо їм розказує. І лісничий нікуди не дивиться, тільки на ню.

Коли кінчили роботу, вона забралася і пішла собі до свого чоловіка у ліс. Та й тоді каже лісничий:

— Що з того, що я її побачив? Що мені з того?

А Підлизайко каже так:

— Нє, то буде ваша жінка. Бо ми йому таку роботу завдаме, що він її не виконає. І вона буде ваша жінка.

А лісничий каже:

— та ж у мене є моя жінка. Де її подіємо?

Підлизайко каже:

— Вашу жінку уб’єме, похорониме, а йому таку роботу завдаме, що він її не виконає, і його жінка буде ваша.

Пішов Підлизайко до того лісника і каже так:

— Ізрубай за єдну добу, іспали і засій ту землю пшеницею. І через добу принеси з тої пшениці лісничому на сніданок булку.

Він ліг і почав думати, що він то не виконає, таку роботу за одну ніч не зробить. Думає він, а жінка питає:

— Чого ти так задумався?

А він говорить до жінки:

— Мені лісничий завдав таку роботу: зрубати весь ліс, спалити, зорати землю, засіяти пшеницею і принести лісничому на обід булку.

А вона каже:

— Лягай і спи, і нич не думай.

Він ліг спати, а вона попросила свої брати Вітри. І як Вітри подули, весь ліс ізломили за єдну хвилину. Не осталося ані єдного дерева. Як попросила вона Сонця, Сонце припекло — все згоріло. І до рана була пшениця і з тої пшениці мука, і приносить її чоловік до лісничого булку на обід.

Тоді каже лісничий до Підлизайка:

— Що ти наробив?! Жінки в мене вже нема, ліс пропав, а вона не буде моя жона.

І що лісничому робити? Бере фузію, наставив на Підлизайка.

— Тепер уб’ю тебе.

А Підлизайко каже:

— Нє, не бий мене. Ми ще йому єдну роботу завдаме, таку, що він не виконає. І жінка його буде ваша.

Лісничий каже:

— А яку ти йому роботу завдаш, більшу за ту, яку він уже виконав? Нє, уб’ю тебе.

Каже Підлизайко:

— Не бий! Таку роботу завдаме, що він не виконає.

— Яку ти роботу йому завдаш?

Підлизайко каже так:

— Я скажу йому, що й ваш батько був лісничим. І мав таку фузію, що вбивав тою фузією звірину, яку хотів. Я скажу, щоби він пішов на тамтой світ, де ваш батько живе, і спитав де батько тоту фузію подів, де її заховав. І він не зуміє піти на тот світ, і ми його вб’єме, а жінка буде ваша.

Вийшов Підлизайко і каже тому лісникови:

— Йди на тамтой світ і спитай батька лісничого, де фузія, що він нею убивав дичину.

І він задумався. А жінка питає:

— Чого ти так задумався знов?

А він каже, що йому таку роботу завдали — іти на тамтой світ. А вона сказала:

— Не журися, іди. Але той Підлизайко має йти з тобою і показати там, котрий то старий лісничий, бо ти його не знаєш. Няй він покаже.

Приходить він до лісничого та й каже:

— Но, я іду, але нехай іде зо мною Підлизайко і покаже вашого батька, бо я його не знаю.

Тоді лісничий каже Підлизайкові:

— Іди з ним та покажеш йому, котрий то старий лісничий, мій батько. Бо той чоловік із світу зайшов та й він не знає, який мій батько був, а ти знаєш.

І пішли оба-два. Довго не йшли на тамтой світ — точно, є там лісничий. А на тім лісничім хомут желізний, ланци-побічники і тягне він дерево з галуллям за тонший кінець. А чорти з вилами кругом його дюгають, би тягнув. А він не може. І скаче він у тому хомуті. А Підлизайко:

А Підлизайко:

— Гоп-стоп!

Зупиняють того лісничого. Підлизайко каже:

— Прийшов від вашого сина чоловік до вас. Хоче запитати, де ви фузію поділи.

Тут нема часу говорити. Чорти зняли з лісничого хомут та й одягли на Підлизайка. А лісничий пішов ід’тому чоловікови. Та й питає його за фузію, а той старий лісничий відповідає йому:

— Іди до мої хати. Фузія закопана в земли під правим вуглом. Викопай і віддай моєму синови лісничому.

І чоловік вернувся, а Підлизайко зостався там у хомуті. Бо хто під іншим яму копле, той в неї і впаде. А старий лісничий остався там на волі.

Прийшов чоловік додому, відкопав фузію, віддав лісничому і пішов ід’свої жінці. І жили ще довго. Але то була така жінка, що їм не треба було ні на хліб робити, ні на що, бо що задумали, то все було.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

18 (2055). Жінка бідняка. СУС порівн.. 332+455А. 11 листопада 1989 р. Тереняк Данило Васильович (1911). Львівська область, Турківський район, село Либохора