За добре ніхто добрим не віддячується
Українська народна казка Гуцульщини

Був біден чоловік і молотив на другім селі. Ішов дорогою через ліс і мав з собою ціп і мішок. Вибігає на дорогу вовк і каже йому:

— Діду, сховай десь мене, бо мене хотять стрільці вбити. А дідо каже:

— Та й що я з тобою, вовчику, зроблю? Хіба лізь у міх, а я сяду на тебе з ціпом і буду відпочивать. І скажу їм, що я вовка не видів.

І так він зробив. Вовк заліз у міх, дідо сів на міх верх вовка. Стрільці прибігають і говорять до него:

— Діду, ти не видів, аби сюди вовк біг? А дідо каже:

— Я не видів. Я йду молотити, та сів собі та й відпочиваю.

І ті стрільці побігли собі далі лісом. Гадають, що здогонять вовка. А дідо каже:

— Вовку, вже стрільці побігли далі. Вже й не чути, де вони. А вовк вилізає з дідового міха і до діда говорить:

— Тепер я тебе з’їм. Дідо говорить до него:

— Яка ж тут, вовчику, справедливість? Я тебе оборонив від смерти, а ти хочеш мене заїсти. Ти мені не віддячуєшся добрим, але злим. Таке неможливе. Ходім, най нас хтось розсудить.

— Ходім.

Ідуть вони далі дорогою і стрічають двох людей, що йдуть у ліс з сокирами й пилою. Тоти люди стали, подивилися та й не знають, чи то пес такий з дідом, а чи вовк. А дідо говорить до тих людей:

— Розсудіть нас ви, два люди. Я цего вовка вборонив від смерти, а він мене хоче заїдати.

А ті двоє сказали:

— Тепер такий час. За добре ніхто добрим не віддячується, хіба злим.

Вони обійшли собі другою стороною та й пішли далі в ліс, бо вони спішаться дрова рубати, ті двоє людей. А вовк тримається цего діда та й каже:

— Видиш, правильно люди кажуть. Я тебе таки маю зажирати. Дідо сплакав та й каже:

— Вовчику, най ще хтось нас розсудить. Тоді мене зажереш, як третя людина скаже так, як ті двоє сказали.

Вовк каже:

— Ну, ходім далі. Ще третю людину найдемо, аби нас розсудила. Ідуть вони обидва далі, вовк та й дідо, і здибають на дорозі лисичку.

Дідо говорить:

— Лисичко-сестричко, розсуди нас.

Лисичка вздріла діда та й вовка та й ся спудила. Та й говорить:

— Вовчику-братику, ми вбоє лісові. Послухай мене, — каже, — я вас розсуджу. Але я не виділа, як тебе дідо вборонив від смерти. Як я можу розсудити, як я не виділа того?

Тоді дідо бере та й розказує лисичці, як вовк тікав, як стрільці хотіли його вбити, а вовк просився в діда, щоб оборонив його від смерти.

— Ну та й що ти зробив з вовком? — питає лисичка.

— Я вовка заховав у мішок, і так я його вборонив від смерті. А лисичка каже:

— Але я це не виділа. Як я можу вас розсудити? Вовчику-братику, ану залізь у мішок, як перше залазив. Щоб я виділа, як це було. Тоді я вас розсуджу.

І вовк заліз у мішок, аби лисичка виділа, як він заховався. Дідо сідає на мішок поверх вовка. А лисичка каже:

— Діду, відки ти ся взяв у лісі з ціпом? Каже дідо:

— Я молотив на другім селі, ішов через ліс, і така мене тут біда стрінула.

А вона тоді говорить:

— Ану зав’яжи мішок.

Дідо зав’язав мішок, а лисичка бере та й говорить до него:

— Тепер молоти мішок, так, як ти молотив жито на тім селі. Дідо зрозумів, що лисичка йому радить. І так б’є вовка ціпом, аби його вже вбив. А лисичка каже:

— Бий і обертай, як там снопи обертав.

Дідо б’є, дідо парить вовка по голові. А лисичка говорить:

— Послухай, чи він ще живий. Як неживий, то витряси його вбитого з мішка.

Дідо витряс вбитого вовка з міха, а лисичка й говорить до него:

— Діду, я тебе вирятувала з біди. Чим ти мене тепер нагородиш? А дідо каже:

— Чим я тебе маю нагородити? Може, ти голодна, може, щось з’їсти хотіла би доброго?

А вона дідови говорить:

— Дай мені дві невеликі курочки, як маєш. Бо я, — каже, — голодна.

— Дам, — говорить дід.- Ходи зо мною на край села, і я тобі дам дві курочки. За то, що ти файно нас розсудила.

Іде дід додому. І лисичка з ним іде. Дідо жив близько коло лісу. Лисичка підійшла з ним близько до його хати. Дідо ввійшов до хати і розказує своїй бабі, яку пригоду мав на дорозі. І каже свої бабі, що пообіцяв лисичці дві курочки дати. А баба каже:

— Не давай дві курочки. Давай два песики, що маленькі вродилися. Дідо сплакав та й каже:

— За добре ніхто не хоче добрим відплачувати, хіба злим. Що їй з песиків?

Та й з гіркою бідою взяв дідо два песики в мішок і поніс лисичці. А лисичка виглядала, коли він винесе ті курочки. Взяла вона ті «курочки» в мішку, кинула на плечі і несе в ліс. Сильно вмучилася і думає: «Одну курочку з’їм, та й буде легше нести далі».

Витрясає відти «курочку», а то не курочка, а песик. Вона другу витрясає, а то знов песик. А песики за нею, ловити її й кусати. Заледво вона втекла від них, від тих песиків. Та й каже:

— Добра пословиця давня: за добре ніхто добрим не відплачує, хіба злим.