За що король прогнав дочку
Українська народна казка Бойківщини
Жив собі цар. У нього було три дочки. Він довго царював у свої країні. Видить, що скоро буде вмирати. І сказав слугам, аби прикликали його старшу дочку. Дочка прийшла і питає: — Батьку, ти хотів мене бачити? А він каже:
— Доню, скажи мені, як ти мене любиш і поважаєш як батька? А вона йому:
— Тату, я вас люблю як мед.
І він її за то слово нагородив. Вона пішла, а він говорить до слуг:
— Покличте мені середущу дочку. Вона приходить до батька.
— Чого ти мене, батьку, кликав? А батько каже:
— Сідай, доню, коло мене. Я почуваю себе погано, напевно, буду скоро вмирати. Я хотів від тебе, доню, знати, як ти мене любиш і поважаєш.
А вона говорить:
— Так, батьку, як цукор.
І подумав він: «Непогано». Нагородив і середущу.
— Іди, дочко. І не забувай за свого батька.
Задзвонив цар у дзвінок, прикликав своїх слугів і сказав їм:
— Прикличте мені наймолодшу дочку.
Вони пішли й сказали їй, щоб ішла до батька. Батько її кличе. Приходить вона, вклонилася батькови. І батько каже:
— Сідай, доню, коло мене. Ти молодша в мене, і я тебе дуже люблю. Скажи мені, дочко, як ти мене любиш і поважаєш. Як свого батька.
А вона говорить:
— Батьку, я тебе люблю й поважаю так, як люблять і поважають сіль.
Батько роззлостився і сказав своїм слугам, щоб вигнали її з його країни. І вигнали.
Ходила вона від села до села і нікому не признавалася, що вона царська дочка, бо їй було встидно. Ніхто би не повірив, що вона царська дочка. Зайшла в єдно місто і нанялася наймичкою у кравця.
У тих людей дітей не було, і вони її собі дуже сподобали, кравець і його жінка. Довго вона там була, коло них. Виконувала домашню роботу, і вони її пускали погуляти в парк.
Одного разу пішла вона в парк, сіла на лавку й сидить. Підходить до неї королівський син. А вона не знала, що то за хлопець. Почав він з нею говорити. Звідки вона? Вона й каже:
— Я одного кравця дочка.
Часто вони зустрічалися в тому парку. І сказав він свому батькови:
— Я бачу, батьку, у нас робітниць не вистачає. А я стрінувся з одною дівчиною і питав її, чи пішла би вона до нас на роботу. А вона сказала, що пішла би, хоч їй і вдома непогано.
Каже батько:
— То візьми, якщо треба. Тобі ліпше видно.
І вона прийшла на роботу до королівського замку. Добре робила, старалася, король увидів, що вона добре робить, і дав їй вищу посаду, кухаркою її зробив.
А королівський син до неї покрадьки забігав. Та й говорить він одного разу до батька:
— Батьку, мені вже пора женитися. А батько:
— Я тобі не бороню, женися. А звідай та дівчина, ти мені скажи? Якогось царя чи короля дочка? З якої країни?
А він каже:
— Наша робітниця нова. Наша кухарка. Батько говорить:
— Ну що ти?! Та ти ж королівський, син. А то ж проста дівчина, селянка. Встидно нам таку брати.
А син йому:
— Знаєш, батьку, що? Най буде селянка. Я її люблю. Іншої не хочу. Батько роззлостився. Але увидів, що нема що робити, і говорить:
— То най буде. Женися. Дай мені спокій.
І вже готують на весілля їду. Батько каже до нього:
— Її треба вже звільнити від роботи. Син прикликав її до батька і каже:
— Щось тобі батько хоче сказати. Вона приходить.
— Що ви мені хотіли сказати? А він говорить до неї:
— Дочко, тобі треба приготуватися до весілля.
— Добре, батьку, я піду на кухню і розкажу нашим кухаркам, що мають зварити їсти на весілля.
І вона пішла. Говорить до кухарок так:
— Усі страви соліть, а єдній людині страву не соліть. Треба зварити тоту страву окремо.
— Добре.
І вже на другу неділю має бути весілля. Король написав до своїх товаришів, до царів і королів, щоби приїхали до його сина на весілля. Вона підходить до короля і каже:
— Ви написали до такого й такого царя? А він їй:
— Так, написав. Питається її:
— А звідки ти знаєш того царя?
— Я там робила у єдного ґазди. І я знаю того царя. А цар той — не біда чоловік.
І поз’їжджалися всі на весілля: і царі, і королі, і всякі придворні. Почалося весілля, почали носити на столи всякі напої й страви. І почали пити, гоститися. Приїхав і її батько, цар. Посадили його за стіл, і вона приказала слугам давати тому цареви несолену страву.
Стали всі випивати, і почав кожний із свого тарільчика їсти. Він запробував страву, а страва несолена. Він до другої страви — теж не солена. Він запробував страви від сусіда, а то солене все, смачне. І роззлостився він на господаря, на короля, що його прикликали на весілля на сміх. А король не знає, в чім діло. І каже:
— Та чого? Та я вас не прикликав на сміх. Ми то зараз з’ясуєме. Тоді питається король у свої невістки:
— Хто варив страву? А вона каже:
— Я варила. І приказала кухаркам, щоби тому чоловікови страву не солити. Він сіль не любить.
А батько каже:
— Як я сіль не люблю? Я ж люблю сіль.
Тоді почала вона казати, як було. Як цар прикликав старшу дочку і та сказала, що любить його, як мед. І він сестру за ті слова нагородив. А середуща дочка сказала, що любить його, як цукор. І середущу нагородив. Тоді прикликав цар наймолодшу дочку. «Як ти мене, дочко, любиш і поважаєш? Скажи мені». І вона сказала, що любить як сіль. А батько розгнівався на ню і вигнав її із свої країни.
Тоді цар устав і говорить до короля й до гостей:
— Панове, хоч я й цар, а дурний. Без соли не можна нічого зварити. Прошу дочку свою, щоби вона на мене не гнівалася. І нагороджую її, даю половину свого царства.
Аж тоді король зрозумів, що то в нього за невістка, що то не з простих людей.
Відбулося весілля, і я там їв, і пив, і гуляв. І сів я на крісло, і ня суди принесло.