Загибель розбійників
Українська народна казка Гуцульщини

Був бідний чоловік. Пішов він у ліс і далеко зайшов рипою. А тут берегом ідуть кінні. Він напудився і виліз на смереку. А то були розбійники. Вони прийшли до скали, злізли з коней, і один каже: «Седзаме, отворися». Двері створилися, і вони занесли туди гроші. І пішли. А той чоловік зліз із смереки, підійшов до тої скали і сказав:

— Седзаме, отворися.

Двері отворилися, він зайшов туди, а там повно золота. І набрав він у пазуху, скільки міг.

Приніс він ті гроші додому та й не вміє порахувати. І післав жінку до сусіди, аби дала якусь посудину. Жінка прийшла за посудиною, а сусіда була мудра і свою мірку зі споду підмастила смолою. Та приносить мірку назад, а на ній прилипло золото. Сусіда каже свому чоловікови:

— Ти кажеш, що вони бідні? А ти подивися, що вони міряли. Той пішов до бідного та й питає, звідки в них золото.

— Іди, — каже, — я тобі скажу, де я набрав. І скажу, що треба робити, і ти будеш мати золото.

І розказав йому бідний усе, як було. А той не бере торбу на золото, а їде возом, бо хоче набрати багато. Приїхав до тої скали і сказав:

— Седзаме, отворися.

Двері втворилися. Зайшов він, а двері за ним затворилися. Набрав золота та й забув, як казати, щоб двері втворилися. Каже:

— Жито, втворися! Пшениця, втворися! Ячмінь, втворися! Двері не втворяються.

— Яблука, втворіться! Груші, втворіться! — не відкриваються двері.

— Горшки, баняки втворіться! — не втворяються двері.

Сів він там та й сидить. А коні з возом надворі. Сидить він у скалі, чує, ідуть розбійники. Вижуть, що коні є, а нікого коло них нема. Кажуть розбійники:

— Седзаме, утворися!

Двері втворилися, а той хотів тікати. І вони його там зарубали шаблями. Хотів він мати багато, а втратив усе.

А жінка дома журиться. Прийшла до сусіда та й питає:

— Ви не знаєте, що то може бути, що нема мого чоловіка? Той пішов і привіз відти чоловіка, розрубаного на два кавалки.

І ще раз грошей набрав. А розбійники прийшли та й бачать, що коней нема. Та й того зарубаного нема. А він же був усередині, там, де гроші лежать. «Хтось тут ходить», — думають розбійники.

Зібрався один розбійник і пішов шукати. А той, що взяв тіло, пішов до кравця, і тіло зшили. І поховали цілого. А розбійник трафив якраз до того кравця, що зшивав тіло. Та й питає:

— Що ти при такім поганім світлі шиєш?

— Та я при такім світлі тіло порубане зшивав та й добре видів. А розбійникови цего й треба було. Каже він:

— Може би, ви мене повели туди, де це тіло було, бо я ще такого не видів? Я вам дам гроші.

— Добре.

Той повів його, але лиш вулицю показав, а не дім. А розбійник позначив на тій вулиці усі п’ять воріт.

І що розбійники роблять? Шиють з шкір дванадцять збанків ^*. В кожен збанок лізе один розбійник, а в останній, дванадцятий, налили оливи. І приїхали до того самого бідного, що золото в них брав. Один був за фірмана, і він упросився в бідного на ніч. Каже:

— Я везу оливу продавати.

І ліг він спати. А «олива» на возі в збанках.

Жінка вийшла вночі з хати, а з одного збанка хтось каже:

— Вже час?

Вона прислухалася — тихо. Та й ковтає вона в збанки і чує, що вони порожні. А там були розбійники, і тільки в однім збанку була олива. Вона набрала тої оливи, нагріла добре і всипала в кожний збанок. І всіх рабівників попарила. Лиш один з них утік. І той, що був у хаті, втік. Два утекло, а десять пропало. Чоловік рано встає.

— Де купець? А. жінка каже:

— Тихо. Треба в гною копати яму та то все поховати. І так вони збулися розбійників і забрали всі гроші.