Шукаю роботу
HTML CSS JavaScript розробник
Українські казки

Злодії
Українська народна казка Буковини

Зустрілися двоє в готелі. І обидва злодії: їден городський, а другий — сільський. Городський мав на руці годинник. Коли лягали спати, городський зняв годинник з руки і поклав на тумбочку. А сільський як побачив це, зразу подумав: «Украду». Коли потушили світло, городський узяв годинник з тумбочки і поклав під подушку.

А сільський ждав, щоб городський заснув. Як подумав, що той уже спить, підійшов до тумбочки і почав мацати руками, глядіти годинника. А городський як крикне:

— Що ти там глядиш?!

— Я хочу надвір вийти, та не можу найти двері.

— Засвіти світло.

Поки сільський злодій ішов засвічувати світло, городський дістав годинник з-під подушки і поклав на тумбочку. Засвітив сільський злодій, глянув — лежить годинник. Здивувався і думає: «Таки вкраду!»

Потушили вони світло, знов полягали спати. А городський знов заховав годинник під подушку. Почекав трохи сільський злодій і, як здалося йому, що товариш його заснув, знов почав мацати по тумбочці. Нема годинника! А той знов схопився.

— Що ти шукаєш?

— Та нічого.

— Засвіти світло.

Сільський пішов, знов засвітив світло — годинник на тумбочці!

— Іди сюди, — каже городський злодій. Той підійшов.

— Признайся, ти злодій чи не злодій?

— Так, я злодій.

— А що ж ти можеш украсти?

— Що я можу вкрасти? Як яка баба лишила на плоті веретку чи мішок, то я вже точно вкрав.

— То будем красти разом. Побачиш, як я краду.

А магазини колись були приватні. Кожен хазяїн мав свій магазин. На обід, як їден хазяїн магазину пішов додому, відмикає городський злодій магазин, заходи і відкриває скриню з грішми. Записав номери купюр і закрив назад. Не взяли вони нічого, закрили магазин і пішли. Найшли машину і під’їхали до того магазину знов. Городський злодій знає, кілко грошей у скрині є, і каже дати йому на таку суму товару. Набрали вони того товару повну машину та й подає злодій хазяїнови руку:

— Будьте здорові.

— А гроші? — питає хазяїн.

— Я вам гроші дав, — каже городський злодій.

— Як «дав»? Я викликаю поліцію.

Побіг хазяїн до телефону і викликає поліцію. Поліція раз-два — і вже тут.

— Що тут?

— Не хоче платити за товар, — каже хазяїн. Поліція до злодія, а той каже:

— Я дав гроші. Він їх у касу поклав — такі й такі номери. Поліція перевірила гроші — все точно. Кажуть злодіям:

— їдьте собі, а з цим хазяїном ми розберемося. Та й поїхали злодії з повною машиною товару.

Городський злодій бачить, що сільський йому нічого не допомагає, і вирішив його збутися. Перебрав він сільського Івана на пана. Приоділи його файно, підбрили, підпудрували. Та й каже йому городський злодій:

— Підем робити їдно діло. Ти не роби нічого, лиш кажи: «Да-да». Чи я тобі буду що казати, чи хто інший, ти лиш кажи «да-да». Оце і вся твоя робота буде.

Набили вони повну валізу цегли. Іван іде, перебраний на пана, а кругом його повно «слуг». Їден слуга несе валізу. Кладуть у магазині валізу з грішми, аж підлога вгинається, та й говори городський злодій до «пана» Івана:

— Тут будемо брати товар?

— Да-да.

Набрали вони товару, кілко хтіли, наносили повну машину, а «пан» лиш «дадакав». Тоді городський злодій каже до него:

— Пане, ми їдемо розвантажувати товар, а ви розплачуйтеся.

— Да-да.

Сіли вони та й поїхали, а «пан» лишився розплачуватися. Хазяїн ждав, ждав, а тоді каже:

— Пане, розплачуйтеся.

— Да-да.

— Ти, свиньо, розплачуйся! — крикнув хазяїн.

А «пан» все «да-да». Хазяїн до валізи, а там — цегла. Набігли хазяїнові слуги, змолотили добре «пана», з тим він і пішов. Так закінчилася його злодійська служба в городі.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області 23 березня 1979 року Танас Іван Олексійович (1922)

Злодії
Українська народна казка Гуцульщини

Через одно село ішли два злодії. Подибали вони на дорозі хлопця.

Зачали вони його питати: — Чи є у вашому селі багатий ґазда? Хлопець каже:

— Я вас поведу до великого багача.

— Поведи нас.

Це було вечером. Хлопець повів їх до того багача. Зайшли на подвір’я. Розімкнули замок від комори і післали хлопця в комору, щоби він їм видав з комори лудину *. І склали собі злодії все добро, а хлопця замкнули в коморі.

Злодії пішли, а хлопець помацав двері — замкнені. І подумав він: «Що мені тепер буде? Як вибратися з комори?» Думав хлопець, думав і зачав нявчати як кіт: «Няв, няв, няв». Ґазда прокинувся та й будить жінку.

— Слухай, іди випусти кота з комори. Жінка гей * не хотіла вставати.

— Нічого йому не буде, я його випущу рано.

А хлопець не дає ґаздам спокою, нявкає далі. Чоловік знов говорить жінці:

— Біжи того кота випусти!

Встає жінка з постелі, виходить, розмикає комору, а хлопець вискочив попри жінку і втік. А то було темно, і жінка подумала: «Що це? Чи це мені привиділося, чи це хлопець вибіг?»

А хлопець вибіг на дорогу і подався. Жінка пішла в хату і лягла спати. А хлопець дігнав тих злодіїв. Злодії подивилися — хлопець коло них. Питаються:

— Як ти вийшов? Хлопець їм говорить:

— Еге, я ще не з такого виходив. Та й з цеї комори вийшов. Злодії подумали: «Це хитрий хлопець. Цего хлопця гей треба боятися». Іде хлопець разом з ними. Зробилася днина. На поли оруть волами панські слуги. Хлопець каже злодіям:

— Видите, оруть генде панські слуги волами. Ану чи я не вкраду в них вола?

Злодіїв заінтересувало: «Як цей хлопець украде вола, як там два чоловіки, один за плугом, а другий воли веде?» А хлопець заводить їх у лісок і каже:

— Сховайтеся тут.

Пішов хлопець у ліс, виліз на березу і кричить:

— Диво! Диво!

Каже один панський слуга до другого:

— Слухай, ану стань. Там кричить хтось, що диво. А хлопець далі кричить:

— Диво! Диво!

Слуги лишають воли з плугом і біжать у той лісок. Прибігають, дивляться, хлопець сидить на березі і кричить: «Диво!» Слуги кажуть:

— Слухай, малий, що ти кричиш? Яке диво?

А хлопець їм говорить:

— Диво, бо береза виросла криво.

А злодії за той час відв’язали одного вола і волом втекли. Слуги приходять, дивляться — одного вола немає, лиш один лишився. Украв хтось вола.

А хлопець злазить з берези і доганяє злодіїв. І догнав їх аж у лісі. А вони вже вола вбили, облупили його, розклали ватру, нарубали м’яса і печуть на ватрі. А хлопцеви кажуть піти помити шкіру. Хлопець не годен її занести, тягне шкіру до ріки. Притягнув над берег, розстелив, виломив собі бука, налляв на шкіру трохи води і б’є буком по шкірі. І кричить: «То не я вкрав вола! То вкрали ті, що м’ясо печуть на ватрі! Ой-ой-ой!

Злодії то вчули й кажуть:

— Слухай, панські слуги вже б’ють хлопця на ріці. Тікаймо! Лишили ватру й м’ясо і втекли. Хлопець прийшов до ватри, пороззирався — нема злодіїв. Тягне з ватри м’ясо і їсть. Наївся добре і побіг далі. І знов подоганяє злодіїв. Дігнав їх та й каже:

— Ви повтікали, а мене лишили. А мене так панські слуги били, що трохи на смерть не вбили. Не хочу я більше з вами товаришувати.

І на цім вони розійшлися.

* Лу́дина — одяг домашнього виготовлення.

* Гей — вживається для підсилення дії.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Село Микитинці, Косівського району, Івано-Франківської області 26 березня 1987 року Юзевич Михайло Олексійович (1920 року народження)

Злодії
Українська народна казка Покуття

Жили-були в одному селі три брати. Були вони сироти. А до роботи були не беручкі. І зачали вони промишляти злодійством. Що вночі вкрадуть, то за день промарнують. І це тривало довго. Люди проклинали їх, інакше не називали, як злодіями, і все їх село стали звати злодійським. Але найстарший брат був сумлінний, і йому було встидно. Пішов він із свого села, найшов на третім селі дівчину-сироту і оженився. Зачав ґаздувати, мав поле, худобу.

Одного разу пішли вони в поле жати. А на полуднє пішла жінка обходити худобу. Пообходила, взяла чоловікови в близнята обід. Лиш хоче виходити, а тут ідуть два чоловіки.

— Ми на погорениє, — кажуть.

Вона вернулася до комори, взяла ґарнець, набрала їм збіжжя, а вони стоять на порозі. І оден каже:

— Ось я неголений. А другий:

— Мовчи, підголим уночі.

Взяли вони то збіжжя й пішли, а жінка пішла в поле і розповіла про них чоловікови. Тоді він признався їй все поправді. І сказав:

— Ти знаєш, це були мої брати. А значать їхні слова, що вони вночі прийдуть нас обікрасти. Вони вздріли в коморі сало. То я піду з поля борше, — каже він, — і сало переховаю.

Пішов він над заходом сонця додому і поклав сало в сінях під бочку. Пообходили ввечір з жінкою худобу і полягали спати.

А вночі прийшли злодії. Підкопалися до комори, а сала нема. Тоді вони повипускали із стайні всю худобу в сусідський город. І підходить один до вікна, пукає в шибку і кричить:

— Сусідо, сусідо, ви спите, а ваша худоба в мене в капусті! Чоловік схопився, вибіг босий, лиш у портяницях, і побіг у город.

Ловить худобу. А злодій заходить до хати. В хаті не світилося. А вони були брати, голоси були подібні. І каже злодій жінці:

— Я так ногу на ковеньку пробив. Де то сало, аби-м приклав?

— А що ти мене питаєш? Та ти сам поклав під бочку в сінях. А сама лежить. А той пішов до сіней, сало на плечі і гайда. Чоловік поприв’язував худобу, входить до хати, а жінка й питає:

— Та що, ти таки дуже ногу розкроїв?

— Яку ногу?

— Та ти ж сам казав і за сало питав.

— Та то не я був, то брат. То вже сала нема. Але я їм покажу!

А до їх села злодіям треба було йти через хащу. Старший брат побіг направці, наклав на стежку купу ріщя, а сам сховався за корч та й сидить. А тут і злодії йдуть.

— Е, та ми заблудили. Як ми йшли сюди, то цего ріщя не було. Я посиджу з салом, а ти йди шукай дороги.

Молодший пішов шукати дороги, а через якийсь час ґазда вийшов з-за корча й каже:

— Щось я нічого не можу найти. Іди ти шукай, а я потримаю сало. Той пішов шукати, а цей сало на плечі та й назад додому. Шукають злодії стежки і натрафили оден на другого.

— Де сало? — питає.

— Та я тебе лишив. А той кричить:

— Та я тобі дав потримати!

Та й тоді зрозуміли, що сала вже нема. І побіг оден з них наперед, убрався в спідницю, зав’язався в хустку, сів на приспу та й заводить:

— Боже мій, Боже мій! Я так пацятко годувала, я так його дозирала-а, а злодії сало вкрали-и!

Жіночим голосом заводить злодій. А ґазда приходить та й каже:

— Не плач, жінко, на тобі сало, я відобрав від них.

Поклав сало на приспу, входить до хати, підходить до постелі, а жінка спить.

— Ти коли лягла?

— Та я й не вставала.

— Та як? Та я тобі сало лишив.

— Ого. Його вже нема.

Він знов за ними. Він біжить, а вони й собі біжать, знають, що він буде за ними бігти. Вони біжать, а він за ними. Так добігли аж до їх хати. Зайшли всі в хату. У хаті темно. Сів ґазда і чекає. Один брат взяв губку й кресало, креше, креше, а вогню нема.

— Е, видко, губка відсиріла.

— Іди до комори, там верх дверей є суха губка, — каже середущий брат. — Принеси.

Пішов наймолодший шукати ту губку. А цей найстарший устає з кутка та й каже:

— Ти сам поклав, то ти знаєш, де шукати, а я не можу найти. Середущий пішов за молодшим, а старший підпер їм двері, сало на плечі та й далі. А ті там як натрафили в темноті оден на одного! Не зрозуміли, хто то є, думали, що до них злодій прийшов. Та як зачали між собою битися. Порозкривавлювалися. І аж тоді пізнали, що вони свої, і зрозуміли, що вже сала нема. Виломали двері і за старшим братом. Він тікає, а вони за ним, він тікає, а вони за ним. Вибігли на поле, а то вже зачало розвидатися. Зачали люди їхати в поле орати. І вернулися злодії без нічого, а чоловік поніс сало додому.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Трофанівка, Снятинського району, Івано-Франківської області 30 серпня 1987 року Савків Ганна Юріївна (1929)

Злодії
Українська народна казка Покуття

Одні люди мали сина. Тато намагався, щоби дитину вчити працювати, а мама захищала синка.

— В нас одна дитина, а ти на него роботу спихаєш. Він ще має час наробитися. Тато ще не дуже теньґо натискав його до роботи, як був менший, а далі, як йому сповнилося дев’ятнадцять років, сказав:

— Час і пора, щоби ти брався до роботи. А він відповів татови:

— Я до сих пір не робив і не збираюся робити.

— А чим же ти думаєш займатися? — питає тато.

— А думаю вдень заобсервувати, а вночі брати. Оце буде моя професія.

Тато на се сказав:

— Забирайся мені, щоб я тебе не видів. Мені таких збродників не потрібно.

Іван збирається і йде від тата. І каже:

— Я не обзираюся, бо сюди вже більше не прийду. Не повернуся. І пішов. Босий пішов. Тато взяв чоботи, побіг за ним і дав йому.

— На, сину, бо йде пізня осінь.

Коли тато повернувся до хати, жінка сказала:

— Уже-с ся збув дитини? Від’їв-ис’го від хати? Що він, на твому світі жив?

Іван іде дорогою і думає: «Якби здибався зі злодіями, я би-м прилучився до них та й жив». Іде він, а на перехреснім роздорожжю гонять два чоловіки бика. Один веде за роги, а другий тримає за хвіст і б’є бучком, аби йшов. Іван стрінувся з ними.

— Дай Боже, товариші. А вони відповіли:

— Дай Боже! Які ми тобі товариші? Коли ми з тобою товаришували? Хто ти такий?

А він відповідає:

— Що вдень сподобається, то вночі моє. Прийміть мене до себе. Відійшли набік ті злодії, Петро й Павло, і радяться:

— Даймо йому завдання, аби він до заходу сонця украв бика у нас із рук. Тоді ми його приймем.

Приходять д’нему і йому це кажуть.

— Негодящі ви товариші, таке завдання мені даєте, щоб я не виконав, бо хочете мене збутися.

Обернувся, і пішов від них у противну сторону. І подумав: «Не то що я бика вкраду до заходу сонця, але й вас обдеру, що ви голі будете».

Робить Іван півколо, перебіг їх і сів за кущі. Коли вони вже підгонили до него бика, скинув з лівої ноги чобіт і кинув на край дороги. Підходять вони з биком, і першим уздрів чобіт Петро. Крикнув:

— Павле, я знайшов чобіт!

Узяли вони той чобіт, пообзирали. Та й кажуть:

— Та якби був і другий, а то один.

Та й кинули його в фосу. І погнали бика далі. А він забирає той чобіт, знов перебігає їх півколом і забігає наперед. Кидає чобіт з правої ноги, а сам дивиться з-за куща.

Коли вони догнали бика до того чобота, перший уздрів чобіт Павло. Тоді вони бика прив’язали, а сами вернулися за лівим чоботом. Зачали шукати того чобота, а Іван бика від дерену відв’язав і в долину у ліс погнав. На краю лісу була хата, в котрій збирали худобу на м’ясо. Він привів туди бика і сказав:

— Мені від цего бика голову відрубайте і мішок дайте. Злагодьте в міх їди на трьох чоловіка. А решту за бика заплатіть.

Довго не обзирається Іван, бо має до заходу сонця з них убрання здерти. Узяв мішок на плечі і йде в кєрунку, де бика забрав. На краю лісу виліз на дерево і, заки не темно, дивиться, де вони обертаються. Побачив їх, злазить з дерева, і шукає болотистого місця. Найшов таке місце, запхав голову бика в трясовину болотну, а сам вийшов на берег і думає: «Треба їх сюди покликати». І почав рикати: «Му-у-у!» Коли вони були далеко, то Іван рикав голосно, щоб зачули. А коли зачули голос бика і зачали зближуватися до Івана, то він знижував звук, мукав тихше. Коли прийшли зовсім близько, Іван сховався. Вони прийшли над берег, Петро й Павло, і побачили, що бик у трясовині, лиш голову видко. Каже Павло до Петра:

— Розбираймося і будем пробувати витягти бика з болота. Розібралися вони і лізуть ід’бикови. А за той час Іван забирає на березі їх убрання. Петро й Павло стали коло тої голови з бика, один з одного боку за ріг імив, а другий з другого боку. І раз-два, взяли! І горілиць оба в болото попадали, бо голова в бика була відрізана. Каже Петро:

— Урвали голову бикови. А Павло каже:

— Се обман. Дивися, голова відрубана. Тікаймо відси. Приходять на місце, де убрання поклали, — убрання нема, лиш місце застигло.

А Іван слідкує за ними, що будуть далі робити. Вони обталапані, а то ніч, холодно. Найшли вертіп. Беруть крутять з тої млаки перевесла, і один другого обкручує, бо як голі зайдуть у село? Іван став збоку та й дивиться, а вони вже докінчують себе перевеслами обмотувати.

Коли Іван забрав їх убрання, то найшов у кишені пістоля. Підходить з тим пістолем і стріляє. Прискочив до них і питає:

— Ви що, злодії, тут робите?

Вони його не пізнали. А він сказав розкручувати перевесла і зачав викладати їхнє убрання. Убрав їх, вгорнув і сказав:

— Ви мені сказали лиш бика вкрасти до заходу сонця, а я помінив ще з вас і вбрання вкрасти на додачу, щоби ви мене приймили до свого товариства.

Поставив Іван міх з харчами, вони попоїли, подали руку оден другому і сказали:

— Будем дружити всі три, поки будем жити.

І крали вони втрьох пару рік. Але одного разу вийшли на високу гору, і сказав Іван:

— Хлопці, я вже кінчу з вами дружити. Мені пора женитися, і я вже не хочу більше займатися злодійством. Прошу вас, аби ви не повертали до мене і не пробували в мене що-небудь красти, бо ви зо мною на лад не вийдете. Ідіть собі щасливо в свою путь, а я — в свою.

Іде Іван в кєрунку села. І думає собі: «В цім місці буде продовжуватися моє життя». Заходить на одно подвір’я на краю села. Входить до хати. А там сама жінка. Молода.

— Ґаздинько, я би у вас не переночував? Вона й каже:

— Можете ночувати, кілько хочете. В мене чоловік умер, я лишилася сама.

Осівся там Іван і став господарем у тій хаті.

Ґаздують вони з жінкою вже пару років. Одного разу збирається Іван їхати в ліс по дрова. Поїхав, набрав дров, але щось його мучить. Чи не загостив хтось до него?

Коли смерклося, жінка варила чоловікови вечерю, бо має приїхати з лісу. Аж тут уходять до хати два чоловіка. Та й питають жінки:

— Ми би у вас не переночували? Вона їм:

— Я сама це рішити не можу. Зараз приїде з лісу чоловік, будем балакати.

Один з них каже:

— Газдинько, дайте мені води напитися. Вона:

— Онде горнятко, а в сінях за дверми полубічок з водою.

Той вийшов у сіни, повів очима і вздрів на бантах сало в міху. Уходить до хати і каже до свого товариша:

— Трепе, шокмі з ломса.

Усе навиворіть говорить. Він це сказав, а жінка колотила кулешу і ті слова зачула. Вийшли вони надвір, і каже один до другого:

— Слухай, рахуй кізли до рога хати. Коли ґазда засне, продерем солом’яну стріху і мішок з салом вкрадем.

Та й пішли. А чоловік заїздить фірою перед хату.

— Жінко, скажи мені, хто в нас був, бо мене щось мучить від полудня, що хтось до нас загостив.

— Та що ти тривожишся? Було два чоловіка. Просилися на ніч. І один води схотів. Я кулешу колотила і не мала як дати. Він пішов самий пити. Вони щось говорили, як увійшов той, що воду пив.

— Може, ти чула, що вони говорили?

— Говорили: «Шокмі з ломса». Чи то вони цигани були, чи що, я не можу сказати.

— Жінко, це тоти злодії до нас повернули, що я з ними крав купу років. Ти знаєш що? Я міх з салом поставлю в коморі на куфер. А ти мені дай старе сито. Я накладу в него каміння і почеплю на банти. Вони й не вкрадуть.

Полягали ґазди спати, а злодії приходять, розшивають хату просто тої банти, де було прив’язане сало. Коли розшили, той помацав та й каже згори тому другому, що вдолині стояв:

— Слухай, то сито та й каміння. А той вдолині не дочув та й каже:

— Сите? Давай сюди.

Той угорі злосний. Кинув сито з камінням, каміння погуркотіло і мало того на долині не побило. Зліз той з хати та й каже:

— Слухай, цей ґазда хитрий. Я ж мацав той мішок, і руки масні були, а він почепив сито з камінням.

А другий каже:

— Ми не вступимся, поки не вкрадем.

Радяться обидва злодії та й кажуть:

— Ми йому зараз випустим худобу й коні зі стайні, а я підійду д’жінці й потихоньку спитаю за сало. Вона спляча скаже.

Випустили вони худобу із стайні, один приступився до вікна і стукає:

— Ґаздо, ґаздо, встаньте худобу заженіть.

— Добре, добре.

Устав і вийшов надвір. А в той час злодій вбіг до хати. Жінка дрімала.

— Слухай, жінко, де сало?

— Та чого ти хочеш? Та-с говорив, що мають злодії вкрасти, та поставив у коморі на куфер.

Злодій ускочив до комори, сало на плечі. І як ішов, зачепив ногою за одвірок. Іван зачув, прив’язав худобу, входить до комори — сала нема. Вкрали. Входить Іван до хати.

— Жінко, був хто коло тебе?

— Та ж недавно ти приходив і питав, де сало. Я сказала, що в коморі на куфрі.

— Значить, ти мене зрадила. Ти сказала злодіям, де сало.

Сідає Іван на коня, здоганяє злодіїв і дивиться, як вони несуть. А вони несуть сало на зміну. Оден несе, другий іде й відпочиває. Тоді другий бере на плечі, а той відпочиває. Іван коня лишив, зробив півколо, переходить злодія, що несе сало, та й у темноті каже:

— Давай уже я буду нести.

А це ніч. Іван сало на плечі, сів на коня і поїхав додому. Привозить тото сало, накрив його серед току цебром і ляг спати.

А злодії вздріли, що сала нема, і вернулися ще раз до цего ґазди. Прийшли і запалили коло хати ріщя на купі. Іван пішов погасив той вогонь, входить до хати та й каже:

— Відобрав я в них сало. Накрив цебром перед хатою.

А ті знову запалили ріщя. Він побіг гасити, а злодій зайшов до хати і до жінки:

— Де сало?

— Та що ти мене ворохобиш? Та ж казав, що на тоці цебром накрив.

Два рази жінка зрадила чоловіка.

А Іван натрудився та й захотілося йому трохи сала з’їсти. Виходить він перед хату — цебер перевернений, сала нема. Вертається до хати та й каже:

— Ти мене вже два рази зрадила. Сідає на коня і летить за ними.

А на хуторі була хата без дверей і без вікон. Іван подивився, що вони йдуть у кєрунку тої хати. Об’їхав їх конем, силяє коня далеко від того місця, а сам заходить до хати. Там була старенька піч зі стареньким комином. Розібрався Іван і залазить у ту піч. Наслинив лице і сажею з комина намащується. Поставив руки під бороду і дивиться на хату — в хаті темнота.

Приходять злодії до хати. Кинули мішок з салом у кут, і каже оден до другого:

— Слухай, на тобі кресало й губку, розпали в печі вогонь. Злодій що дзенькне кресалом, а той в печі все зуби вишкірить. Сам чорний, а зуби білі. Злодій побачив його і очам своїм не повірив. Ще раз дзенькнув і придивився ліпше. І побачив у печі чорта. А той, що сидів на міху з салом, каже:

— Що ти тілько дзенькаєш і вогню не робиш?

— На тобі кресало і ти зроби. Я не можу.

Той лишень кресалом раз дзенькнув, глянув у піч, і йому все попадало з рук. А Іван як вилетів з комина, як кинувся на них, вони повтікали з хати і сало лишили. Іван сало на плечі, приніс до коня і поїхав додому. Приїхав і сало те ніде не ховав, а поклав мішок на стіл. Сам умився, ляг горілиць і жде на них.

Незадовго дивиться, вони в вікно зазирають. Надворі вже видніло. Іван до них з постелі:

— Хлопці, ходіть до хати!

Вони ввійшли до хати, а Іван зразу:

— Петре, Павле! Здоровенькі були! Просив я вас, хлопці: «Не повертайте до мене, бо ви зо мною на лад не вийдете. І від мене ви нічого не вкрадете».

Встала жінка, підрихтувала закуску. Попили, побалакали і розійшлися вдруге. На цей раз уже назавжди.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Чортовець, Городенківського району, Івано-Франківської області 7 листопада 1987 року Сидорук Петро Васильович (1916 року народження)