Золоті слова
Українська народна казка Бойківщини

Служив жовнір двадцять п’ять років у армії. Коли йшов додому, зустрів панського сина, що йшов на вакації. Панський син мав гроші, повертали по корчмах і харчувалися. Заходять вони до єдного дядька на ніч. Говорить з ними сім’я. Кажуть до жовніра:

— Ви так довго служили, вам уже половина віку пройшла молодого.

А дядько сидить на печи і нич з ними не говорить. Солдат каже:

— Чого ваш дядько не говорить з нами?

— В нашого дядька золоті слова. За пару слів треба дукати дати.

Він каже:

— Дядьку, повіджте мені щось. Я вам дам дуката.

— Ідеш додому, не правцюй дорогою. Би-с жодною пічуркою не йшов і новою дорогою. Старою дорогою іди.

Дав’му другого дуката, і дядько сказав:

— Би-сь не ночував там, де двоє молодих людей поженилися і більше нема нікого.

Дав третього дуката, і дядько каже:

— Якщо сьогодні роззлостишся, би-сь не давав собі волю, би-сь відложив на завтра.

Вже всі три слова має.

Ідуть вони на другий день і просяться вгаздині на ніч. Газдиня каже:

— Прийму вас.

Жовнір питається:

— А скілько вас є?

— Нас двоє, я з чоловіком. Зараз прийде чоловік.

Жовнір каже до панича:

— Ходи геть, я тут не ночую.

А той мовить йому:

— Я буду ночувати.

— Хочеш — ночуй, а я не ночую.

Ніч темна, нема куди йти. Там був оборіг із сіном. І жовнір виліз на сіно і там заночував. А вночі під’їжджає на кони дядько. Заїхав на подвір’я, злазить з коня. Вкрив коня своїм кожухом, бо кінь спітнів. А то був тої газдині коханок. Поскроботів у шибу (такий знак мав), і вна йому отворила. Каже до нього:

— Тут у мене ночує якийсь панич. Заріжемо газду, панича вмажемо кров’ю, а рано я встану і зроблю крик, що він його зарізав.

Коли той пішов у хату, жовнір зліз з оборога, підійшов до накритого кожухом коня і вирізав з кожуха, з-під плеча, дві латки. І сховав то у свою воєнну торбу.

А той зарізав газду, сів на коня, а той ніж, що ним зарізав, кинув під оборіг. А солдат узяв той ніж і сховав у торбу.

Газдиня встала рано, вийшла на вулицю і справила крик:

— Якийсь ночує в мене і зарізав мого чоловіка!

Зійшлася громада, і панича засудили повісити на шибениці. Ведуть того панича в степ, а солдат не лишає його. Зліз з оборога і йде з ними. А ті вивели панича в степ і торгуються: «Ти вішай». — «Ні, ти вішай». Кожний не має совісти вішати. І над’їжджає на кони той, що зарізав чоловіка. І каже:

— Що тут таке? Чого тут торгуєтеся?

Вони кажуть:

— Той панич одної молодиці чоловіка зарізав. Ми його засудили на шибеницю, і ніхто не хоче вішати.

А той убивця каже:

— Я повішу.

Солдат говорить до людей:

— А, може, він нічого не винен? Що ви хочете його вішати? Треба свідків.

А люде говорять:

— Нема ніяких свідків. Він ночував і він зарізав.

А солдат каже:

— А в мене є свідки.

Виймає ті дві латочки, що вирізав йому з кожуха, і каже:

— Прикладайте ті дві латочки йому під плечі.

Люде приклали і кажуть:

— Є два свідки, ще коби третій був.

Він виймає ніж і каже:

— Отим ножем він зарізав газду і викинув ніж під оборіг.

І повісили того, що зарізав чоловіка, а панич вийшов на волю.

На другий день ідуть знов солдат з паничем. Є стара дорога й пічурка через ліс. Панич каже:

— Ходи тою пічуркою. Я туди все йду, туди ближче.

Солдат каже:

— Я йду дорогою, я за то дуката дав.

Панич пішов пічуркою, і там його перестали бандити, відобрали гроші й набили його. А солдат за той час обійшов кругом, і здибалися вони оба. І каже панич:

— Шкода, що я тебе не послухав. Гроші відобрали, набили ня.

А солдат говорить:

— Якби я йшов з тобою, і мене би набили, бо я би був тебе боронив.

На третю ніч приходить жовнір у своє село і повернув до корчми. Пізно. І з ніким він нич не говорить, щоб його люде не спізнали, би не дали знати його жінці. Думає собі: «Може, моя жінка вже другого чоловіка має. То ж двадцять п’ять літ минуло».

Коли люди розійшлися з корчми,в ін. пішов додому. І в хату не йде, дивиться з-під вікна, що жінка робить. А жінка варить коло кухни вечерю. Пізно вночі приходить у хату панич у пальті й капелюсі. І обіймаються, і цілуються. Солдат виймає пістоля і хоче стріляти у вікно. Але здогадав собі діда, що сказав: «Якщо сьогодні дуже роззлостишся, відложи на завтра. То буде добре». І сховав пістоля. Жінка дала тому паничеві повечеряти і положила спати.

За годину приходить другий панич. І обняв, і цілує її. Солдат знов виймає пістоля, але знов здогадався за діда, який казав, щоби він не робив собі волю, щоби відложив до завтра.

І до хати солдат уже не йшов, бо ся бояв. Там десь переспав, а рано входить до хати. Жінка скочила йому на шию, об’яла, і цілує, і плаче.

— Мужу мій дорогий, я без тебе вік утратила свій молодий.

Солдат питається:

— А хто тут у нас ночує?

Каже вона:

— Наші сини ночують.

А він питає:

— Відки ж два сини?

— Один ще при тобі вродився, а другий уже був за поясом. Це наші сини.

І живе він з нею й дотепер.