Зілля від укусу гадюки
Українська народна казка Гуцульщини

У зелених Карпатах, на великих полянах, де ростуть буйні трави, жив собі чоловік, котрий збирав зілля, засушував і лікував ним людей. І розійшлися про него чутки по цілих Карпатах та вже й на Буковину. Ідуть до него пішки й кіньми їдуть. Хто тільки має лихо, той спішить до него. Спочатку чоловік радів тим, що він вилікував когось. Але пізніше він дуже забагатів, бо йому велику плату несли. А коли чоловік забагатіє, то він дуріє. Почав чоловік більше спати, менше зілля збирати. На того, хто пішки йшов, уваги не звертав, а хто конем їхав, тому зілля давав.

Недалеко від него, за другим верхом, жила бідна вдова, котрої чоловік погинув ще в Кошутську війну. Була в неї тільки одна донечка. Вона вже підросла і мала чотирнадцять рік. Бігала дівчина зрубами, збирала ягоди. Мати раділа донечкою. Одного разу дівчина пішла по ягоди недалеко від хати, і мати почула, як дівчинка крикнула — укусило її щось. Мати підбігла, ухопила її, а дівчинка на очах пухне — укусила дівчинку змія.

— Мамко, рятуйте!

Мати кладе дівчинку на лужко і біжить до ворожбита, котрий зілля знає. Прибігає, просить його. А він побачив, що вона прийшла без нічого, та й каже:

— Я ще зілля не назбирав і не маю що тобі дати. Нині не маю часу, завтра піду збирати.

Вона просить:

— Я вам це відроблю, рік буду служити, дайте тільки мені того зілля.

І не змогла вона його впросити. Іде додому й плаче. Думає бідна вдова, що має доньці сказати. Заплакала серед поляни і думає: «Як подати дочці хоть надію на життя?» Подивилася навкруг себе і стала думати, яке б зілля для дочки вибрати. Зібрала червоне і сине зілля і побігла до хати, а дочка вже так запухла, що тільки одно око може відкривати. Натовкла мати зілля і обклала доньку. Обклала їй личко, щоб хоч личко файне в неї було, як помре. І дочка заснула.

За недовгий час мама подивилася до дочки. Піднімає вона з личка зілля, дивиться, а личко вже стухае. Зраділа мати, побігла на ту поляну, нарвала цілу в’язку зілля, натовкла і обклала цілу дівчину. І дочка подужала. І все каже мамі:

— Мамо, треба ж віддячитися ворожбитови, що він таке добре зілля дав.

А мама каже:

— Не треба, дитинко, він сказав, що аж за три роки можна до него прийти.

Так минув рік і другий. А дочка чекає, бо за три роки має подякувати ворожбитови за те, що вилікував її.

На третій рік на поляні вдова червоне і синє зіллячко збирає. А чоловік їде конем і з коня шум спадає. І питає жінки:

— Жіночко добра, де тут ворожбита відшукати? Одного маю сина і того гадюка вкусила. Я кваплюся, бо хочу його живим ще застати.

А вона каже:

— До ворожбита ще далеко. На тобі це зілля і спіши, щоб сина живого застав.

— Що ти за одна? — крикнув той з коня.

— Та я з тої хати. Біжи якнайшвидше, щоб сина застати.

Пішла вдова далі лісом, зілля набирала. А як повернулася додому, доньці нічого й не казала.

Минув місяць, минув другий. Минає й літо. Аж приїжджають до удови т’хаті два чоловіки на осідланих конях. Приїхали батько з сином. Вийшла мати з дочкою, а син питається:

— Кому я тут маю дякувати?

— То ця жінка зілля дала і тобі життя врятувала, — сказав батько. Поклонився син удові, вітається з донькою, а тато вже здоймає з коня бесаги. Та переночували. І бідну вдову і її дочку удовець і його син до себе забрали.

А грім ударив у хату ворожбита і вбив його, і спалив усі обороги з зіллям, і ворожбита не стало більше.