Калабок
Українська народна казка Чернігівщини

Жили сабє дєд і баба та дажились уже да того, шо й на хлєб нема. Ось дєд і каже бабє:

— Баба! Іди у хижку і назметай там мукі і спечі мене калабка.

Ось баба так і зрабила. Спекла калабка і аставила єго на акнє, шоб вєн ас-тигав. А він з акна та на призьбу, а з призьби та на землю, і пакатився. Катица, катица, а навстрєчу єму зайчік-пабігайчик та й каже:

— Калабок, калабок, я тебе з’єм.

— Не єж мене, зайчік-пабігайчик, я табє пєсєнку заспєваю.

— Ану заспєвай.

Та й пакатився дальше. Катица, катица, а навстрєчу єму вовк:

— Калабок, калабок, я тебе з’єм.

— Не єж мене, вовчік-братік, я табє пєсєнку праспєваю.

— Спєвай.

Та й пакатився апять. Катица, катица, а навстрєчу єму ведмєдь:

— Калабок, калабок, я тебе з’єм.

— Не єж мене, ведмєдь, я табє пєсєнку праспєваю.

— Ану, заспєвай.

Ось калабок катица, катица, а навстрєчу єму лисичка:

— Калабок, калабок, я тебе з’єм.

— Не єж мене, лисичка, я табє пєсєнку заспіваю.

Ось калабок і праспівав. А лисичка й каже калабку:

— Я не пачула, сядь мене на єзик і праспєвай.

І калабок пачав співать:

А лисичка його хап і з’їла.