Ква і Кву
Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі дві жабки — Ква і Кву. Жабенята тільки й знали, що танцювати і співати. Весна ж чарівна пора року!

Настало літо. Спека була просто нестерпна. Усе живе пеклося на сонці. Засумували й жабки, бо зовсім стало пересихати болото. Сиділи Ква і Кву на розпеченій землі і чекали дощу. Та його все не було.

— Треба щось робити, — сказала Ква, — а то ми спечемося так.

— А ти назбирай зелених листочків з росою, а я травички вранішньої та й збудуємо хатку, — запропонувала Кву.

— Я не хочу! — вигукнула Ква. — Мені дуже жарко.

— Ну, то я сама буду будувати, — відповіла Кву.

Узяла мішечок і почала збирати росяні листочки та прохолодну травичку шовковисту. Кву будувала, а Ква знай виглядала дощу.

Хатка вийшла схожа на гостроверхий намет. Вдень захищала від спеки, та ближче до полудня роса висихала і в хатці ставало душно. Жабки вилізали з-під листочків.

Спека не спека, а працювати треба.

— Ква, піди ягідки від шкідників порятуй, — сказала Кву.

— Я не піду, бо мені спекотно і важко дихати.

Працювала Кву на грядці наполегливо, хоч їй також було жарко. Надходив вечір і спека спадала. Кву назбирає ягідок і залізе в хатку, а Ква тут як тут. І запрошувати не доводиться. Але Кву не дорікала. Вона хотіла, щоб та сама зрозуміла. Спочатку Ква тільки лупала очима, а далі почервоніла і почала вилазити з-за столу.

Тільки Ква зрозуміла, що вона робила все неправильно, як налетів вітер, зігнав докупи хмари і пішов теплий літній дощ.

Жабки стали весело співати «Ква-Кву!», ніби дякували природі за дощ.