Квітка у вазі
Українська народна казка Бойківщини

Була одна бідна дівчина. Ходила вона на вечірки. І інші дівчата ходили. До дівчат приходили хлопці, а вона сама-одна сиділа. Та й думала: чому всі дівчата щасливі, до них хлопці ходять, а вона не має нікого?

Пройшло, може, два дні після того, як вона так подумала, пішла вона на вечірки, і приходить до неї хлопець. Прийшов, сів собі і сидить. І сидів годину-дві, прийшов той час, і він пішов геть. І їй неясно, чого то він посидів дві години і йде геть.

Другий вечір він знов прийшов, а вона прив’язала йому непомітно ниточку із свого веретена. Він пішов, а ниточка з веретена розмотується. Вимоталося єдно веретено, вимоталося друге. І тоді вона пішла за тою ниточкою. Іде, дивиться, далеко щось блищить. Підходить ближче, дуже ясно стало. А то він пішов на цвинтар. Прийшов, а там утворена могила, і він обернувся і заздрів, що там вона йде, і що вона його виділа.

На третій вечір вона вже не мала охоти йти на ті вечірки, але йде. Приходить він і говорить до неї:

— А що ти тоді виділа?

Вона каже:

— Я нічого не виділа.

— Виділа. Скажи правду, бо ті мама вмре.

— Нехай умирає, я ї’ поховаю.

І він пішов, зник. А вона на четверту ніч уже не йде на вечірки, вже боїться. Бо вже вмерла їй мама. А він приходить до неї і питає:

— Повідж, що ти тоді виділа.

А вона говорить:

— Я нічого не виділа.

А він каже:

— Повідж, бо тобі брат умре.

— Най умирає, я поховаю.

І вмер їй брат, і поховали його. І нема його, нема. А тоді знов приходить і питається її:

— Що ти тоді виділа?

— Я нічого не виділа.

— Але повідж, бо ти батько вмре.

А вона говорить:

— Най умирає, я поховаю його.

І вмер їй батько, і поховала вона його. Минуло кілька днів, і той знов приходить. І знов повідає:

— Повідж мені, що ти тоді виділа.

— Нич-им не виділа.

А він говорить:

— Повідж, бо сама вмреш.

— О, мене люди поховають. Як я вмру, поховають.

Він пішов, а вона борзенько пішла помежи сусіди і повідає:

— Би-сте мене поховали, бо я сьогодні буду вмирати.

Люди задивувалися, що то є. Відки вона то знає?

—…Але би-сте не несли мене поверх порогаю тільки попід поріг би-сте мене несли і на цвинтарі під парканом мене поховали.

І померла вона. Зійшлися люде. Викопали яму попід один поріг, викопали попід другий, винесли її в труні попід порогами. І проховали її на цвинтарі під парканом.

Поховали її, а він уночі приходить і питає все: дверей, вікон, образів, коцюби — все-все, що є в хаті, питає, куди її несли. І ніхто не повів.

А на другий рік, уже на весну, захотів оден пан їхати собі на спацир. Упрягли коні в бричку і їдуть із слугою. Їдуть вони, їдуть, і каже молодий пан до слуги:

— Ой, Їване, я чую такі файні пахощі. Десь тут щось пахне.

Повернувся пан лицем у лівий бік, у бік цвинтаря, та й каже:

— На тім цвинтарі гарна квітка. Йди, Їване, тоту квітку зірви. Будем пахати.

Пішов Їван до того паркану, на ту могилу, та й хотів ту квітку зірвати, а квітка не дається. Тягне він руками — нікуди не цофнеться та квітка, ані рушається.

Каже слуга:

— Пане, я не можу зірвати.

— Ти, Їване, такий не годен чи що? Я сам іду.

Пішов молодий пан, підставив долоню — квітка впала йому на руку. І він уже далі не їде, обертає коні додому. Приїжджає додому, ту квітку у вазу, наливає води — квітка пахне на всю хату.

А в ту кімнату паня приносила панови їсти. Принесе йому паня тепле їсти, пан іде митися, а квітка з вази вийде, перетвориться на дівчину і тото поїсть. Все поїсть і знов собі йде у вазу. Приходить пан до кімнати — їсти нема що.

— Що ти мені не поставила їсти?

— Я поставила тобі їсти. Що тобі таке є?

Так йому було три дни, на четвертий день подумав він, пішов до священика і питається:

— Отче духовний, що то може бути? Я, — каже, — їхав на спацир і здибав квітку. Ту квітку я зірвав і поставив у вазу. Мені паня занесе їсти в кімнату, де так вітка — нема що їсти, — каже пан до священика.

А священика каже:

— Я тобі даю фалон і тулю. Ти стань у другі хаті і дивися в шпарку, де сук випаде. І як ти побачиш, що вона вийшла їсти, накинь на ню тулю і питайся, що вона переживала і що вона хоче…

І сказав священик, що він має далі з нею робити.

Він приходить додому і так зробив. Приготовив то собі файно. Пішов у другу хату і дивиться в шпарку. Паня внесла їсти. А вона ввиділа, що їдення вже на столі, і вилазить з вази. І зробилася з квітки дівчина, така красна. А він раз! Двері отворив і наложив на ню тулю. І зачав її бити. І не бив він її прутком або чим-небудь іншим, а тільки тим, що ся хату замітає. І вона промовила:

—…Я своєю смертю не вмерла, тільки мене так проїла нечиста сила. А тепер я, — каже, — буду вам служити, і буджу робити, і Бога славити.