Колиска
Українська народна казка Гуцульщини

Мали тато й мама одну доньку. Вона колисалася. Вже дівка велика була, а колисалася. Пішла вона в село, і сподобав собі її один хлопець. І каже він: — Хочу до тебе ходити, хочу з тобою женитися. А вона каже:

— Та я ся колишу. З ким ся меш женити? Тут нема що й говорити. Приходить цей парубок до її батьків і каже:

— Я у вас женюся. А мама каже:

— З колискою?

— Я женюся, — каже, — я присилаю старости і все. Приходять старости — вона в колисці. Він собі сів на поніж і її колише. Тато його посміхається, нічого не говорить. А єї мама говорить без кінця. Посваталися, молодий кладе на стіл рум. Молода би вже вийшла з колиски, а молодий каже:

— Не треба. Най сидить у колисці. Його тато каже:

— Та най би злізла, та най би випила калапушку. А молодий каже, що ні. Він понесе її.

Пішли старости т’хаті, а мама каже:

— Бійся бога, що будеш робити? Якби ти, — каже, — коло мене була. А ти мусиш іти до него.

Молодий собі робить окремо весілля, а тут вони свої доньці окремо роблять. Прийшла кухарка, свариться. Бо колись так не було, як тепер. Хата була одна, та й усе ся тлумило на кухни.

Другої днини треба йти вінчатися до церкви. Ізлізла вона з колиски, зібрали її, прийшли дружби і забрали її до вінчання. І поки вона відти прийшла, колиску ту викинули. Вона в плач. Але вони її якось умовили, і вже весілля без колиски було.

Другої днини молодий приїхає по ню. Забрати її. Мама вже все нарихтувала: верети, полотна, подушки, все її вбрання. Кожухи, байбараки, киптарі, сардаки, чоботи (такі, як тепер, лиш холяви були жовті дороги). Він приїхав і забрав її. Від’їхали вони пара кроків, він пороззирався — колиски нема. Кричить він до мами її:

— Мамо! Мамо!

Мама не чула, але люди надворі були, гості, і вони мамі сказали:

— Ідіть, бо вас щось зять кличе. Мама вийшла та й питається:

— Що є?

— Ви щось забули, — каже зять.

— Йой, що ж я забула? — питається мама і біжить до них. А він каже:

— Колиску.

— Йой, я не даю.

Завдає тато мамі колиску на плечі. Мама приносить, він кидає колиску зверху на її посаг. А молода каже:

— Добре, а на що ми цю колиску в тебе повісимо?

— Я гаки вже давно закрутив, — каже він. — Зараз приходимо й колиска на гаках.

Приїхають, напроти них виходять музики. Він найперше заносить до хати колиску. Поклав колиску на гаки, постелив для спання. Молоду запровадили там, де його тато та й мама живуть. Розібрали її, завили. Сіли за стіл, попоїли. І після цего ідуть вони на спання до другої хати. А він каже ї’:

— Йди лягай собі в колиску. А вона каже:

— Але треба мене колисати.

— Я буду колисати, — каже він, та й за той поніж і колише її. Рано він устав, пішов собі пообходив усе. А це зима. Дав він і жінці щось із’їсти, що було весільного. Та вшив собі торбу, у торбу набив сіна і вносить торбу до хати. І вішає на клинок. І каже торбі так:

— Торбо, аби ти жінку колисала, аби ти затопила, бо жінці має бути тепло, і їсти би зварила жінці і би-с дала.

І пішов він собі з кіньми на роботу в ліс. А вона виспалася та й з колиски:

— Торбо, іди колиши мене.

А куди ж торба піде? А їй і до голови не приходить, що торба не піде.

Приїхає чоловік з лісу, входить до хати.

— А як ти, небого?

— Ого!

І зачинає вона на торбу скаржитися, що торба ніц не робила. А він собі взяв у лісі доброго бука та й каже до неї:

— Будемо торбу бити. Злазєй-но з колиски, потримаєш її, — каже, — трошки на плечах, аби я її вибив. Би вона вже завтра робила.

Злізла вона з колиски, він торбу з клинка, кладе ї’ на плечі. І тримає вона торбу, а він торбу буком б’є. Але так торбу бив, що жінка того не відчувала і її не боліло. Та як притиснув, а вона каже:

— Йой, не бий, бо то аж мене заболіло.

Другої днини те саме. Жінку лишив без їди, без нічого, торбі наказав і поїхав. А вона далі:

— Торбо, торбо!

А торба нікуди не йде. Приїхає чоловік ввечір, а вона йому з колиски каже:

— Неси бук! Торба ніц у руки не брала й нині.

Він знов торбу з клинка. Вона тримає торбу на собі, і торба знов бита. Він май притиснув торбу, щоб і жінка відчула. І топить він, варить, дає жінці вечерю, колише її — все. А рано дає їй щось там з’їсти, але не топить. І знов наказав торбі, щоб усе робила, та й пішов.

Жінка до полудня кричала — торба ся не кивала. Тоді вона вилазєє з колиски, бере торбу з клинка і виносить до стодоли. Тоді входить до хати, здоймає колиску, виносить надвір, сокиру в руки і колиску порубала. Пообходила на полуднє маржину. Дрова з колиски внесла до хати, топить ними, варить вечерю. Та й собі сіла перед піч і пряде. Чоловік входить до хати, глип, колиски нема. Та й питає він її:

— Де колиска?

А вона йому каже:

— Ади, де. В печи горить.

— Йой, — каже, — та нащо-с порубала? Де будеш спати?

— Там, де ти!

Мама її думає, що чоловік її дочку десь на смерть убив, за те, що нічого не робить. А вони в неділю приходять обоє в гості до тата й мами. І все файно. Мама питає:

— Як ви?

— Добре, — каже. — Колиска порубана, жінка моя варить їсти, все робить. Сама собі порубала. Питайте її, як не вірите.

А з торби файно посміялися.

Отак колись чоловіки жінок учили. А тепер аби й добре робила, то прийшов п’яний та й б’є.