Кому горщик мити
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жили собі дід та баба. І були вони такими ледарями. Так і хочуть справу на чужі плечі зіпхнути, аби тільки самим не робити.
Одного разу зварила баба кашу. Гарна та розсипчаста, крупинка від крупинки так і відвалюється. Витягла баба кашу з пічки, на стіл поставила, маслом помастила. З’їли всю кашу, ще й ложки облизали. А горщик треба ж мити. От баба й каже:
— Ну, діду, я своє діло зробила, кашу зварила, а горщик тобі мити!
— Ну, — сказав бабі, — мужикам ще й горщики мити! Сама помиєш!
— Та й не подумаю!
— І я не стану!
Баба поставила горщик на поличку та й лягла на лаві. Нехай постоє. От дід і каже:
— Ну от ще! Договір дорожче грошей: хто завтра перший встане та перше слово скаже, тому й горщик мити.
— Гаразд, поживемо — побачимо.
Полягали. Дід на печі, баба на лавці. Настав ранок. Вранці ніхто не встає, не хочуть горщика мити. Бабці треба корову доїти та в череду гнати, а вона не встає. Сусідки вже корів прогнали та й говорять:
— А що ж це Мелашки не видно? Не захворіла?
Уже назад ідуть — немає Мелашки.
— Напевно, щось сталося!
Сусідки й пішли до хати. Двері не заперті. Зайшли, обдивилися.
— Мелашко, матінко!
А баба лежить на лавці, не ворухнеться.
— Чого ж корову не погнала?
Мовчить баба.
— Чого ж ти мовчиш?
Мовчить баба.
— Боже помилуй! А де ж дід твій?
Подивилися на піч, а Василь там лежить, очі відкриті, немов помер.
— Що ж у тебе з жінкою?
Мовчить дід, як води в рот набрав.
Побігла одна сусідка по селу. Привела батюшку.
— Ось, дивіться, батюшко, лежать, не ворушаться, слова не скажуть.
Батюшка бороду поправив й до діда.
— Василю, рабе Божий! Що сталося?
Мовчить. Батюшка до лави.
— Раба Божа? Що сталося?
Мовчить баба. Сусідки погомоніли та й пішли. Діло не стоїть, кому курчат годувати, кому поросят. А панотець каже:
— Треба посидіти, страшно зоставляти їх самих.
А всім нема коли сидіти.
— А ось баба Степанида, у неї нема нічого, хай посиде.
— Даремно сидіти не буду! — каже, — ви мені заплатіть.
— Та чим же тобі заплатити? Нема ж нічого!
— А он кофтина висить, бери її.
Баба Степанида згодилася. Тільки це батюшка сказав, Мелашка як підскоче з лавки:
— Що ж це таке? Моє ж добро, сама ще поношу, а потім кому схочу, тому й віддам.
А дід встає з печі та й каже:
— От бабко, тобі й горщик мити.