Корабель, що їхав по землі
Українська народна казка Бойківщини
Єдна царева панна задумала: хто приїде до неї таким човном, щоби їхав по земли, та як по воді, то вийде за нього заміж.
А єден господар має трьох синів. Каже найстарший син:
— Іду я в ліс, зроблю я такий човен.
Узяв собі хліба, узяв фляшку молока та й сокиру. Входить у ліс та й почав рубати дерево. А з лісу виходить старий, сивий дідо.
— Що ти, сину, робиш?
— Та човен роблю. Хочу женитися в царя.
— А чи маєш що їсти?
— Є.
— Може би ти мені дав поїсти?
— Не можу, бо я цілий день буду тут. Буду голоден, як вам дам.
Щось він там зробив, таке гей борону, зробив та й верг на землю. А то не їде. Приходить домів, звідаються браття, чи зробив-ис.
— Я зробив, але то не їде.
Другий день другий іде. Рубає в лісі деревину. Виходить з лісу дідо і питає його:
— Що ти тут робиш?
— Та, — каже, — хочу човен зробити.
— А чи маєш що їсти?
— Маю, — каже.
— Може би-сь мені вділив трохи?
— Нє, бо я сам голоден буду.
Щось там зложив він, верг на землю — то не їде. Приходить домів. Питаються хлопці, чи зробив.
— Та я зробив, а то не їде.
Третього дня іде наймолодший. Узяв з собою дві фляшки молока, два ощипки, узяв копу бульби, сокиру. Приходить у ліс та рубає там деревину. Надходить дідо, старий, сивий.
— Дай Боже щастя!
— Дай Боже здоровля, дідику!
— А що ти тут робиш?
— Та би-м хотів човен зробити, якби Бог поміг.
— А чи зробиш його?
— З Богом усе мож зробити.
— А їсти чи маєш що?
— Йой, та є, є.
— А може би ти мені вділив?
— Вділю, солодкі мої. Гезде бульба ся пече. І молоко маю, і хліб маю. Посидьте зі мною, та й мені не буде скучно.
— Печи на самий перед бульбу, бо я, — каже, — хочу їсти.
Наклали оба огня, спекли бульбу. Дав дідови фляшку молока. І ощипок дав. І собі таке саме лишив. Поїли, і каже дідо хлопцеви:
— Лягай та спи. А як буде човен готовий, я тебе збуджу.
Уже човен готовий, дідо будить хлопця.
— Їдь до царя. І хто буде проситися, би ти його не оставив, бери його з собою.
Дивиться він, такий великий човен стоїть, цілий корабель. Сів він на той човен і човен човен поїхав по землі. Їде він, дивиться, а якийсь стоїть і мече в рот дрова та й каміння. Та й пищить, що не може наїстися.
— Возьми мене в човен, — каже той.
— Сідай.
Сів той у човен, їдуть вони. А якийсь узяв собі десять кожухів, загорнувся і гойкає, що змерз. А двома кожухами завив голову.
— Возьми мене в човен!
— Сідай.
Їдуть, а якийсь ліг на берег Дніпра та п’є воду. Та пищить, що не може напитися.
…- Бо то мені мало тої води. Возьми мене в човен.
— Сідай.
Сів той і їдуть далі. А якийсь залізе у драчник та й кричить, що не може начухатися.
— Возьми мене в човен!
— Сідай.
Їдуть вони далі. А там стоїть чоловік, має єдне око, таке велике, гей таріль. Та й кричить:
— Я не можу надивитися. Возьми мене в човен!
— Сідай.
Їдуть, а єден так бігає, так заскакує.
— Йой-йой, я не маю куди набігатися. Возьми мене в човен!
— Сідай.
Їдуть, а єден прив’язав камінь до єдної ноги та й кричить:
— Я не маю де ступати! Возьми мене в човен!
— Сідай.
Їдуть, а якийсь так мече камінням та й кричить:
— Я не можу наметатися. Возьми мене в човен!
— Сідай.
Приїхали вони до царя. І каже до царя наймолодший господарів син:
— Ходім вінчатися. Я ж приїхав таким човном, як ваша панна казала.
Каже цар:
— У мене є хліб залеглий, що, може, лежав триста років. Треба той хліб поїсти. Тоді підеш до шлюбу.
Приходить він до хлопців і каже:
— Таке й таке. Треба хліб поїсти, що вже триста років тому хлібови.
А той, що не міг наїстися, говорить:
— Аж тепер я наїмся.
І він узявся за той хліб і через ніч поїв. І тоді каже молодий, що приїхав човном:
— Но, тепер треба йти вінчатися.
— Ніт, — каже цар, у мене є ще вино в бочках. Сто років йому. Треба то вино попити.
Приходить молодий до хлопців.
— Що ж тут зробиме? — каже. — вино є в бочках, сто років йому. Треба то вино попити.
А той, що не міг з Дніпра напитися, каже:
— Аж тепер я нап’юся.
І замкнув цар їх у тоту печеру, де то вино було. А рано відчиняють — всі бочки сухі, повипивав той.
— Ходім до шлюбу, — каже молодий цареви.
А цар каже:
— У мене є залізна кімната. Як ви там переночуєте, тоді до шлюбу підеш.
І цар їх там замкнув. І напалили під тою кімнатою огень. І розпікається залізо, червоне робиться. А той, що не міг нагрітися, каже:
— Аж тут я загріюся.
Рано посилає цар слуг, аби кістя з них повимотувати. Отворяють, а вони наклали огень на підлозі, бо їм над ранок холодно було.
— Но, тепер ходім до шлюбу, — каже молодий до царя, — де ваша дочка?
А цар каже:
— В мене є така машина, що треба її спинити. Інакше не підеш до шлюбу.
Приходить молодий до хлопців і розказує їм то. А той, що в тернині чухався, каже:
— Аж тепер я начухаюся.
Як підійшов він, як підложив під ті машини плечі, все поламав.
— Но, ходім до шлюбу, — каже молодий, — ваша машина сперта.
— Ніт, не підеме. В мене є п’ять тисяч зайців, треба їх спильновати, щоб вони не пропали, ані оден.
Каже той хлопець, що не міг набігатися:
— Аж тепер я набігаюся.
Як випустив цар зайці, то заєць не мав права на півметра відійти. Бо той так бігав, що був би розтолочив зайця, якби той відійшов набік. По вечері цар перерахував зайці — усі суть.
— Ходім до шлюбу, — каже молодий.
А царівна каже:
— Ніт, в мене сукенка шиється в другій державі. Треба мені її принести. О дванадцятій годині щоби сукенка була мені тут.
А той, що мав прив’язаний до ноги камінь, каже:
— Треба відв’язати мені камінь від ноги, бо тут треба скоро йти.
Відв’язали йому камінь і він пішов. Пішов та й нема його. Вже півдванадцятої, а його нема. А той, що мав єдно око, та як таріль, подивився і говорить:
— Він зараз спить. Мертва кістка під головою в нього. Його чарівниця зачаровала. А сукенка лежить на столі вже готова.
І що ж тут робити? А той, що не міг наметатися камінням, каже:
— Аж тепер я намечуся.
І почав він метати у вікно того дому і вцілив у ту кістку під головою свого сплячого товариша. Кістка вискочила з-під голови, і той пробудився. І вхопив сукенку з стола, і якраз встиг на дванадцяту годину прийти до царя.
Аж тоді вони повінчалися. І жиють. Я на тім весіллі був, мед-горівку пив, тільки в рот не попадало.