Косарики та волошки
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно те діялося, дуже давно. Земля наша в ті часи стогнала та плакала від іга татарського. Горіли села, страждали люди.

Історія ця трапилася літнього погожого ранку. Молоді хлопці, взявши коси, зі сходом сонця вирушили за село косити сіно. Ніби нічого й не віщувало біди. Було тихо, лиш вітерець колихав густі трави. Молода дівчина Катруся підносила косарям водицю. Була Катруся доброї вдачі та гарна на вроду. Коса її ніби з жита сплетена — руса та довга, а очі ніби з неба блакиті взяли.

Та раптом тишу ранкову порушив гуркіт. То не грім гримнув, то коні татарські землю топтали. Схопили хлопці коси і побігли разом з Катрусею до села, щоб сповістити про біду, що наближається. Добігти встигли вони до житнього поля. Тут і наздогнали їх татари. Нікого не лишили в живих, не змилувалися навіть над Катрусею. Тут і впали вони у стиглому житі, тут і закрилися їх очі.

Від того часу розквітають у житі косарики, гойдає їх вітер, а у небо дивляться волошки, ніби то очі Катрусині. А ще червоніють маки. То краплі крові, що впали у житі.