Коханка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Протікає річка, глибока і грізна, тиха і голубизною неба повна. Звичайно, це Дніпро. А біля цієї величної річки біжить-дзвенить річка Оріховка. Невелика, неширока, негрізна. Але весною затоплює прибережне село так, що і луки, і городи тонуть під водою. Лише одне село на березі цієї річки. Це Бубнів. Бо річечка від Уступу по Вершини плине паралельно до Дніпра, утворюючи рукави і острови.

На побережжі Оріховки біля притоки Муховки жили-були дід та баба. Довго у них дітей не було. Уже й старість з-за обрію виглядає, самотність і сум стукають у хату. А хата у діда була на високому горбі, щоб не затоплювало в повінь. Кругом вода заллє, а дідова хата сухою стоїть. І того року вода була велика, хвиля плюскотіла коло порогу. Вийшла баба на поріг, а на ліску, якою дід обплів призьбу, поприбивало гілок усяких, очерету, вужі так і крутять хвостами: гріються на сонці.

— Ах ви, змії підколодні, чого до моєї хати поприпливали?

І бачить баба на голові у одного вужа не лише червона плямка, а наче корона світиться.

— Ти що цар зміїний? — напівжартома вимовила жінка.

І диво-дивне почула вона крізь сичання слова:

— Не гони мою сім’ю, я й твоїй сім’ї поможу.

Гірко всміхнулася жінка, бо ніхто її горю не зарадить. Не народить вона собі ні донечки, ні сина.

І тут ударив страшний грім. Злякалась, хоч радіти треба. Це була перша весняна гроза і на листяне дерево, не на голе — урожай буде. Задивилася на небо. А сама притулилася до одвірків, щоб спина не боліла. Так ще мати казала, що як почуєш перший весняний грім, то обов’язково до дерева притулись. І тут наче плач почула десь. Оглянулась:

— Боже, дитя в лозовій колисці прибилось до ліски.

Кинулась до дитини, схопила, оглядається, може, чиєсь. Ні, ніде нікого немає. За дитя та в хату, думає: «Скажу людям, що Бог послав на старість».

І знову чує крізь сичання:

— Не забудь, не кривди мій рід зміїний.

Не нарадуються дід з бабою на донечку, а вона вже й посміхається, і ручки простягає.

Вода не раз прибувала і спадала. Росла донечка-Коханочка, підростала. Уже й хлопці на неї задивляються. І роки наче не старять діда з бабою: щасливі. Уже шістнадцятий рочок пішов Коханочці. Вродою вдалася, праці не цурається, гарна дівка.

Весна. Вода прибуває. І попливла дівчина з батьком човном верші потрусить у Кривому рукаві. З Вершини перепливли у Криве, вузенький рукав, а далі і корча, де верші... Тільки причалили, а на корчі клубок змій. Дід палкою по них. І вдарив грім! Розбурхалась річечка, хвиля піднялася. Човен відірвало від прив’язі і понесло, кидаючи, на ширше плесо. А у човні Коханочка. Вона і незчулася, як гойднуло, кинуло і покрило хвилею. А дід тільки ахнув. І враз все стихло, ні грози, ні бурі. І дівчини немає.

Кинувся батько у воду, шукає. І впірнав, і гукав. Наче і не глибоко, а й сліду немає. Довго кричали батьки на березі, проклинаючи і благаючи. І тільки:

— Коханочко! Коханочко!— чули люди з того берега Оріховки.

А згодом і дід з бабою померли. Хата від блискавки згоріла. Люди те місце зміїним звуть. А річечку, притоку Оріховки, називають Коханкою.