Красуня Оляна
Українська народна казка Кіровоградщини

В одному селі жив багатий чоловік, і була в нього одним-єдина донька Оляна. Усього дав Бог чоловікові: і достаток в нього був, і на здоров’я ніколи не скаржився. А от вроди його доньці Бог не дав, вона була дуже поганою з лиця, хоч і мала стрункий стан. Огортала туга батька за майбутнє Оляни. Хто ж таку колись заміж візьме? Матері в селі нею своїх малолітніх дітей лякали:

— Не будеш слухатися — віддам Оляні.

Жаль було батькові доньки, а їй хоч би що. Хоч люди і відверталися від неї, та було у дівчини з ким розмовляти, кому довірити свої таємниці. З ранку до вечора поралася вона у квітнику, голубила кожну квіточку, кожну травинку. Вона знала мову цих дивовижних рослин, розуміла їх. Хоч сама була невродлива, але вміла бачити красу і створювати її навколо себе. Їй і самій дуже хотілося стати однією з квіток, нехай і не найкращою.

Минали роки. Оляна стала зовсім дорослою. Її однолітки давно заміж повиходили. Задумався старий батько, як же допомогти своїй доньці пару знайти. Нічого він не пошкодує ради щастя єдиної доньки. Від села до села пішов слух про те, що батько віддасть все своє багатство тому, хто одружиться з Оляною. Надіявся старий, що хоч один, може, знайдеться такий, який ради грошей готовий одружитися на невродливій дівчині. Але ласих до багатства знайшлося дуже багато. Почали з’їжджатися вони до двору Оляни. Кожен з них був певен, що саме він стане володарем багатства. Розгубився чоловік, кого ж зятем вибрати. Кличе доньку, аби вона зробила сама свій вибір. Не подобалася батькова затія дівчині, але, щоб не образити його, Оляна схитрувала:

— Тату, я не можу сама прийняти рішення, дозволь я запитаю поради у своїх друзів.

Пішла дівчина до квітника, присіла в оточенні яскравих красунь і гірко заплакала перший раз у своєму житті. Притулившись устами до прохолодних пелюстків, щось шептала гордовитій ромашці. Аж раптом почула голос:

— Красуне, чому так гірко плачеш? Хто образив тебе?

Дівчині здалося, що то квіти між собою розмовляють, але коли підняла голову, то побачила молодого хлопця. Такого гарного, що ні пером не описати, ні словом сказати. І звертався той хлопець до неї.

— Ти жартуєш? — обізвалася до незнайомця Оляна. — Яка ж я красуня, адже всім відомо, що поганішої дівчини в нашій окрузі не знайти.

— Дівчино мила, я б ніколи не дозволив собі обманювати тебе. Не кожному таланить помітити твою надзвичайну вроду. Її треба не очима тільки бачити, а ще й серцем відчути. Моє серце мені завжди говорить правду.

Замислилася Оляна над словами хлопця, а квіти навколо шепотіли, нахиляючи до неї свої різнокольорові голівки:

— Красуня! Наша красуня.

Підійшов юнак до дівчини, взяв її за руку і, пильно дивлячись у заплакані очі, промовив:

— Я багато миль пройшов, щоб зустріти тебе. Будь моєю дружиною. Я кохаю тебе.

Отак, тримаючись удвох за руки, підійшли вони до батька.

— Тату, ось він — мій обранець. І полюбив він мене, а не твоє багатство.

Зрадів батько, почав обнімати доньку і майбутнього зятя. З квітника долинало різноголосо:

— Красуня, красуня! Наша красуня!

Всі свої гроші чоловік витратив на гучне весілля Оляни, на яке запросив гостей з усіх ближніх сіл. І я на тому весіллі була, мед-вино пила, по бороді текло, а в роті сухо було.