Легковажне ягня
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

На одній високій полонині жили собі вівці: тато баран, мама вівця і двадцятеро їхніх синочків і дочок, пухнастих ягнят. Троє з них були білі, як сніг, троє — чорні, як сажа, п’ятеро — сіреньких і одне, найменше, відрізнялося з-поміж усіх, бо було руде й одну ніжку мало чорну, а другу — білу. Звалося це ягня Бебе. Понад усе на світі ягня любило мандрувати неозорою полониною, доріжками серед високого жита, лісовими стежинами.

Якось це ягня познайомилося з кротом, і йому так цікаво було слухати про підземне царство, про свого нового приятеля, що геть забуло про обід. Мама вівця після того випадку прив’язала Бебе на шию голосний дзвіночок, щоб знати, де його шукати.

Одного разу Ягняті закортіло дізнатися, з якої дірки витікає гірська річка. Стояла спека і Бебе дуже захотілося пити. Ягня наблизилося до річки і припало до смачної, прохолодної водиці. Аж раптом щось велике закрило сонце, і звідкись з гори почувся грубий голос:

— Що це ти каламутиш воду в моєму струмку? Як я тепер питиму брудну воду?

Ягня підвело голову і побачило величезного, сірого, зубастого і страшного звіра, у якому впізнало вовка. І Бебе розгублено пробекало:

— Та що Ви, пане вовк, вода в річці тече згори до низу, і тому ніяк не можна забруднити ту воду, яку ви питимете.

Вовк промовив:

— І ти ще смієш огризатись! Ти зробило мені шкоду, і на кару я тебе з’їм!

— Ой, пане, та я ж таке худе і несмачне! От якби ще годинку допаслося, то, можливо, погладшало б!

Вовк схвально хитнув головою і зручно вмостився коло дерева. А ягня Бебе тим часом зняло з шиї дзвіночок, повісило його на кущ глоду, де він видзвонював під подих вітру, і побігло додому.