Лисиця-подорожня
Українська народна казка про тварин

Голодна лисиця пустилась на хитрощі. Украла у одного чоловіка під повіткою з саней свитку і капелюху, нарядилась странником, взяла торбочку і пішла на другий день вечером на село. Було уже пізно. Лисиця підійшла під вікно крайньої хати і стука. Мужик обізвавсь: «Хто там?» — «Пустіть переночувать странничка». Мужик пустив. Лисичка увійшла, поздоровкалась: «Добрий вечір, раби божі!» — «Здоров, добрий чоловіче. Відкіля бог несе і куда путь держиш?» — «Та був у Києві, а тепер держу путь на Афон». — «Сідай, чоловіче, вечерять». — «Спасибі, раб божий, я не голодний, я дуже наморився, спать хочу».

Мужик послав на долівці соломи, прикинув рядном і каже: «Ось тобі і ліжко буде, не погнівайся, що нема зайвих подушок». — «Спасибі, добрий чоловіче, я не привик до пуховиків. Прохожому чоловікові аби теплий куток, а заснуть і на голій долівці можна».

Лисиця, лягаючи спать, положила торбочку на лаву і сказала: «Гляди, чоловіче, щоб ця торбочка була ціла, бо там мої харчі і пашпорт». — «Не безпокойся, чоловіче, у нас чужого ніхто не троне»

Мужик загасив світло і ліг спать. Лисиця виждала, поки всі заснули, взяла торбочку, витрусила з неї солому і знов положила на лаву уже пусту. На ранок просипаються, лисиця іще спить. Лисиця, побачивши, що уже всі проснулись, і собі піднялась. Кинулась до торбочки, а вона пуста. Лисиця каже: «Що ж ти, чоловіче, казав, що ніхто не троне, а торба пуста, нема ні харчів, ні пашпорта? Як не оддасте, так я подам в суд». — «Та де ж ми тобі візьмем? Харчів ми дамо тобі своїх, коли хочеш, а пашпорта написать ми не зумієм». — «Ну, бог з вами, давайте дві куриці і поквитаємся, може, я як-небудь дійду і без пашпорта до своєї волості».

Мужик дав пару курей і каже: «Бери, чоловіче, пару курей, тіко не подавай в суд, хай йому лиха година. Я зроду не судився і судиться боюся». Лисиця взяла пару курей і подалася до річки в очерет. Сховалась в очереті, одну курицю з’їла, а другу оставила. Діждавшись вечора, лисиця знов пішла на село.

Підійшла уже до другої хати, дворів через п’ять, і стука під вікно. Хазяїн обізвавсь: «Хто там?» — «Я — прохожий, пустіть, пожалуста, переночувать». — «Та у нас тісно, ніде тебе положить». — «Та мені хоч де-небудь. Я ляжу долі під лавою, аби теплий куток». Мужик вийшов, пустив странника і сказав: «Ну, йди ночуй, бог з тобою, тіко нагодувать тебе у нас нічим». — «Спасибі, добрий чоловіче, я не голодний».

Хазяїн послав на долівці соломи, прикинув рядном і показав прохожому. Лисиця лягла, потім вийняла з торби курицю і каже: «Я розжився собі заводську породисту курицю, хочу розвести собі гарних курей, так, пожалуста, нехай вона побуде у вас у сінях, тіко глядіть, не випустіть, а то вона мені дорого стоє». — «Ну так що ж, нехай буде в сінях, у нас ніхто чужого не візьме». Лисиця випустила курицю в сіни. Погасили світло, полягали спать.

Лисиця виждала, поки всі поснули, вийшла потихеньку в сіни, задушила курицю і з’їла. Потім увійшла в хату і знов лягла, неначе ніде не була. На ранок всі проснулись, а лисиця ще спала. Побачивши, що всі повставали, і собі піднялась. Лисицю присоглашали поснідать солоних огірків з капустою. Лисиця одказалась: «Спасибі, добрі люди, я кислого і солоного не їм, у мене живіт не стравний. Я краще піду на постоялий, там чайку вип’ю».

Лисиця налагодилась іти і каже: «Піймайте, спасибі вам, мою курицю, я піду додому». Хазяїн вийшов в сіни. Шарив, шарив по всіх сінях — нема куриці. Увійшов у хату і каже: «Ну, що ж тепер будем робить? Хоч бий, хоч лай, а куриці твоєї нема. Як у воду впала! Сказать би вискочила, так дірок нема нігде, і сіни були на засуві». — «Ну що ж, добрі люди, я цьому не причиною, куриця довжна буть, вона мені дорого стоє». — «Ну що ж, тепер візьми нашу курицю, вони однакові». — «Ні, вашої я не хочу; моя породиста, ваших п’ять не стоють моєї однії; не найдете, так я судиться буду». — «Ну, візьми наших дві куриці та й бог з тобою, тіко, пожалуста, не затівай суда, я зроду не судився і судиться не хочу». — «Ні, курей ваших я не хочу; дайте пару уток, тоді помирюсь». — «Ну, та бери, бог з тобою!» Лисиця взяла пару уток і подалась в очерет. Одну утку з’їла, а другу оставила.

Діждавшись вечора, знов подалась на село. Тепер вона зайшла на другу вулицю. Підійшла до крайньої хати і постукала у вікно. Хазяїн обізвався: «Хто там?» — «Я — странник, пустіть, пожалуста, переночувать». — «А куди тебе бог несе?» — «Та був у Києві, а тепер іду додому». — «У нас тісно, нігде тебе положить». — «Та я хоч під лавою ляжу, аби було затишно, а то, як бачите, надворі спать уже холодно».

Мужик вийшов, упустив странника в хату. Помостив соломи і каже: «Теплий куток даю тобі і ліжко, лягай спи, а на вечерю не сподівайся, бо ми уже повечеряли, все поїли; не гнівайся, добрий чоловіче». — «Спасибі, я не голодний, я у Іванівці полуднував».

Лисиця лягла, витягла з торбочки утку і каже: «Нехай моя утка побуде в сінях до ранку; тіко глядіть, щоб ціла була, а то вона мені дорого стоє; це утка заводська, породиста, я несу додому на плід». — «Та нехай буде в сінях, у нас чужого ніхто не троне».

Полягали всі спать. Мужик погасив світло. Лисиця виждала, поки всі поснули, вийшла потихеньку в сіни, з’їла утку, увійшла в хату і знов лягла на солому, неначе ніде й не була. На ранок проснулись. Лисиця ще спить. Побачивши, що уже всі не сплять, і вона піднялась і почала лагодиться в путь-дорогу. Тут вона спитала: «А що, добрий чоловіче, утка моя ціла? Піймайте, пожалуста, я зараз піду». — «Та вона там у сінях, довжна буть ціла».

Вийшов мужик в сіни. Шукав, шукав — нема утки. Увійшов у хату, чуха потилицю: «Що за бісів батько, утки твоєї нема, як у воду впала. Неначе й дірок нігде не видко, і утка пропала». — «Що ж ви мені наробили, де ж вона дівалась? Вона мені три цілкових стоє. Як не найдеться, я в суд подам». — «Та я краще свою оддам, тіко збав нас од суда. Діди й батьки наші по судах не ходили, і я зроду не судився і, збав, боже, од суда, судиться боюся». — «Ну, я так не согласен, вашої утки я не візьму». — «Ну, бери дві та й бог з тобою». — «Ні, так я не хочу. Даси пару гусей, так помирюся». — «Ну, добре, візьми пару гусей, тіко не затівай суда».

Лисиця взяла пару гусей і подалась в очерет. За день гуску одну з’їла, а другу оставила. Діждавшись вечора, лисиця знов подалась на село.

Підійшла під вікно і стукотить. Хазяїн одкликнувсь: «Хто там?» — «Це я, странник прохожий, іду з Києва додому». — «Спитай іще у кого-небудь, а то у нас тісно, нігде тебе положить». — «Та мені пуховиків не треба, я і під лавою полежу, аби в теплому кутку, а то надворі тепер уже холодно».

Мужик вийшов, впустив странника в хату, а потім каже: «Ну, добрий чоловіче, ночувать ночуй, а на вечерю не гнівайся, було трохи борщу, і той діти поїли». — «Спасибі, я не голодний, сьогодні добре пополуднував. Я з дальної дороги, дуже наморився, зараз спать ляжу».

Потім вийняла лисиця з торби гуску і каже: «У мене є гуска, я дістав собі породисту, так нехай вона побуде в сінях до ранку, тіко, пожалуста, глядіть, щоб хто не вкрав, а то вона мені дорого стоє. Я купив собі на плід, це гуска китайської породи». —

«Та все равно, нехай буде в сінях, вона нам не поміша, чужого у нас ніхто нічого не троне».

Полягали всі спать. Мужик погасив світло. Лисиця виждала, поки всі кріпко заснули, вийшла потихеньку в сіни, задушила гуску, з’їла всю до крихотки, а пір’я зарила в землю і притоптала. Потім вернулась в хату і знов лягла на солому, неначе ніде й не була.

Ранком всі проснулись, почали метушиться по хаті. І фальшивий странник піднявсь і зараз же став лагодиться в путь-дорогу. Тут вона спитала: «А що, добрий чоловіче, моя гуска ціла?» — «Та довжна буть ціла, зараз унесу». Вийшов мужик в сіни, гуски нема. Шарив, шарив по всіх кутках — нема; прислухавсь — ніде не чуть. Потім увійшов у хату і каже: «Гуски нема. Що будем робить? Що за оказія? Неначе дірок нема ніде, а гуска вискочила. Чи який біс украв, так двері ж були на засові! Жінко, ти ніччю надвір не виходила?» — «Ні, я ось тіко проснулась». — «А ви, дітвора, теж не виходили?» Всі сказали, що не виходили. Мужик тоді почухав потилицю і каже: «Ну що ж, добрий чоловіче, гуска твоя пропала. Коли хочеш, бери нашу». — «Ні, я так не согласен. Я за свою гуску ваших десять не хочу. Давайте мою, де хочте беріть, а то подам в суд». — «Ну, та де ж ми її візьмем?! Я ходив уже й по двору, ніде нема; і в сусідів питав — ніхто не чув і не бачив. Возьми наших дві гуски, коли ти кажеш, що твоя була дуже гарна». — «Ні, не хочу; я ж казав, що ваших десять моєї одної не стоють. Коли не хочете, щоб я подавав в суд, так давайте мені пару ягнят». — «Ну, та бог з тобою, бери пару ягнят, тіко не тягай нас по судах. А то мої родителі зроду не судились, і я не судивсь і судиться боюся». Лисиця забрала пару ягнят і погнала їх в гайок. Одно ягнятко за цілий день з’їла, а друге оставила.

Діждавшись ночі, лисиця пішла до села і ягня з собою повела. Підійшла до однії хати і стука у вікно. Хазяїн обізвавсь: «Хто там?» — «Та це я, з села Іванівки, шукав своє ягня, насилу піймав аж під вашим гайком. А тепер, як бачиш, додому йти пізно і ноги дуже набив... Пусти, пожалуста, переночувать». — «А чого ж твоє ягня забігло до нашого села за цілих десять верст?» — «Та вовк клятий розігнав, а воно й побігло, куди очі бачуть». — «Видиш, яка штука! Пустить — то не вещ, тіко у нас дуже тісно, може, попросишся до кого другого». — «Та пусти, будь ласкавий, я багато місця не займу. Я і під лавкою ляжу, аби не надворі». — «Ну, та йди ночуй, бог з тобою».

Мужик вийшов, впустив прохожого в хату. Наряжена лисиця каже: «А моє ягнятко нехай побуде до ранку в сінях». — «Та нехай, все равно». — «Та глядіть же, пожалуста, щоб було ціле, а то воно мені дорого стоє; я недарма гнався за ним десять верст. Це, бач, така порода, що з них смушки йдуть на дорогі панські шапки та на воротники». — «Не бійся, чоловіче, у нас ціле буде, не пропаде. Чужого у нас ніхто й пальцем не троне».

Ото полягали вони спать. Мужик погасив світло. Лисиця виждала, поки всі захропли, кріпко заснули. Вийшла потихеньку в сіни, одчинила двері і погнала ягня в гайок, захватила з собою й санки, на яких дітишки спускались. В гайку зв’язала ягняті ноги, положила його на санки і поставила в кущах, а сама мерщій вернулась до чоловіка, потихеньку увійшла в хату і лягла на своє місце, як ніде й не бувала.

На ранок просипаються. Странник іще спить. Лисиця побачила, що всі на ногах, і собі підхватилась і почала лагодиться в путь-дорогу. Тут вона сказала: «А що, моє ягнятко ціле?» — «Та довжно буть ціле, з сіней нікуди не вискоче, великих дірок нема».

Вийшов мужик в сіни. Сюди-туди — нема ягняти. «Що за бісів батько?» — подумав чоловік. Увійшов у хату і пита: «Жінко, а що, ти ніччю не виходила надвір про себе? Ти, часом, не випустила ягняти з сіней?» — «Ні, я не виходила». — «А ви, діти, ніхто не виходив?» — «Ні, ми не виходили». — «Туди к бісу, ягня пропало! От оказія. Що б воно значило? Чи відьма підшутила? Прямо-таки ума не приложу своїй голові, куди б воно могло діться. Ну що ж тепер будем робить? Прийдеться своє ягня оддать!» — «Ні, чоловіче, вашого ягняти я не візьму. Хіба ж ваше ягня годиться супроти мого? Ваші дві старі вівці не стоять мого одного ягняти. Де хочте беріть, а щоб моє ягня було ціле, а то подам жалобу мировому, він тебе буде судить за кражу. За це тебе по голові не погладять, можуть осудить на цілий рік в острог». — «А чим же я причиною? Я твого ягняти не трогав, бог з ним». — «На суді тобі не повірять. У твоїх сінях пропало, значить, всякий так і скаже, що воно твоїх рук не минувало». — «Будь ласкавий, не подавай в суд. Я тобі вмісто ягняти оддам своїх пару старих овець, тіко, ради бога, збав мене од халепи». — «Ні, твоїх овець я не хочу, у мене свої є. А коли хочеш обійтись без суда, так оддай мені свого бичка-бузівка, тоді будем в рощоті». — «Ну, та бог з тобою, бери, тіко не затівай суда».

Лисиця погнала бичка до гайка. Прийшла до того місця, де стояли з ягнятком санки, прив’язала санки мотузочком до ошейника теляти і поїхала на санках до лісу. Заїхала подальші в ліс, остановилась там в гущині, ягня задушила, а далі і бичка загризла і почала над ними пастись. Цілий тиждень було невпоїд телятинки та баранинки. Коли доїла лисиця все м’ясо, телячу шкуру винесла на дорогу, напхала сіном, поставила на ноги, прив’язала до ошейника санки і сама сіла в санки.

По тій дорозі ішов медвідь і вовк. Побачили лисицю і питають: «Що ти, лисичко, робиш?» — -«Та хіба не бачите що? Добула собі бичка і катаюсь. Сідайте, коли хочете, я вас підвезу». — «Підвези, коли твоя ласка». Медвідь і вовк посідали в задок, а лисиця примостилась в передку і почала поганять бичка, а сама причитувала:

— Гей, бицю, не барись, Вези дурнів, не лінись!

«Що ти кажеш?» — спитав вовк. «Та я кажу: вези, дурень, не лінись». А сама знов почала причитувать:

— Гей, бицю, живо, живо, Ворухнись дурням на диво.

Вовк помітив, що вона з них глузує, та як крикне: «Як ти смієш нас дурнями обзивать?! А то ми тобі живо покажем!..» Лисиця миттю сплигнула з саней і побігла в поле до свого гнізда. А медвідь і вовк позскакували з санок і з досади накинулись на бичка, почали його терзать. Пощипали на шматки всю кожу і сказалось, що то не бичок, а чучало, напхане сіном.

Вовк і медвідь припустили доганять лисицю. Лисиця була уже на гони місця од них. Побачивши, що вовк і медвідь гоняться і недалечко од неї, лисиця чимдуж припустила тікать. Вовк не одставав од неї. Лисиця злякалась не на шутку, мчалась що єсть мочі. Добігла до своєї нори і миттю вскочила в неї. Вовк сів біля нори і сидів, притаївши дух. Тим часом надбіг медвідь і теж сів біля нори. Лисиця, трохи опомнившись, почала сама з собою розмовлять: «Спасибі вам, мої ноженьки, що ви мене од ворогів унесли. Я вам за се красні черевички куплю. А вам спасибі, ушечки, що ви прислухались. Я вам золоті сережки куплю. А що ти, хвостище, робив?» — «Та я бовтався, товкавсь то об твої ноги, то об пеньки, гальмував тобі тікать». — «Ах ти, [...] так ти таки хотів мене підвести під монастир... Погоди, я тебе проучу!»

Виткнула лисиця кінчик хвоста з нори і каже: «їж, їж, вовче!» Зона, бач, хотіла його полякать, думала, що біля нори нема нікого. А вовк не дурний був, миттю схопив зубами за лисячий хвіст і почав цупить до себе. Лисиця упиралась ногами, не піддавалась вовкові. Медвідь баче, що вовк ніяк не справиться, підійшов до нори, взявсь лапою за кінець хвоста та як поцупив, аж всі сустави захруптіли в лисячому хвості. Як не старалась лисиця упираться, не могла вдержаться. Медвідь вицупив лисицю з нори, і зараз же розірвали її на клочки.