Лисиця-сповідниця і вовк
Українська народна казка про тварин

Вибігла лисиця на узлісок подивиться, чи нема чим поживиться. Набачила попових косарів і прип’ятого під кущем коня. От вона колесувала коло воза, колесувала, нічого не вкрала і вернулась собі в лісок. Назустріч їй іде вовк: «Добридень, вовчику-братику!» — «Здорово, лисичко-сестричко». — «Чи ти, братику, сповідався цей год?» — питає лисиця. — «Ні, в мене нема цієї моди». — «Е, як можна, братику! Треба щогоду сповідаться! Ходім оце зараз висповідаємось, хоть не в самого попа, так у його коня; воно все равно, тепер є кінь, отут недалеко коло лісу пасеться». — «Та чи ходім, то й ходім», — каже вовк.

От вони прийшли і стали за кущем. Лисичка роздергала петлю коло прикорня та й каже: «Ну, братику, кажи за мною: сповідаюсь богу». — «Сповідаюсь богу». — «Кладу в петлю ногу». — «Кладу в петлю ногу». І положив вовк ногу в петлю. — «На ножку головку». Вовк положив і голову.

Тут лисичка плиг із-за куща та як крикне: «Тягни, конику, вовка додому!»

Кінь сполохнувся, рвонувся і притяг петлею вовка. Прийшли женці, обідрали вовка, кожу взяли, а м’ясцем лисичка вночі поживилась.