Лисичка, зайчик, вовчик, ведмідь та якілко
Українська народна казка про тварин

Пішла лисичка-сестричка на богуміллячко. Іде день, іде два. Біжить зайчик Степанчик. «Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?» — «На богуміллячко». — «Озьми й мене». — «Так багато буде». — «Нічого». От пішли уже вдвох. Ідуть день, ідуть два. Іде вовчик-братик. «Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?» — «На богуміллячко». — «Озьми й мене». — «Так багато буде». — «Нічого».

Пішли втрьох. Ідуть день, ідуть два. Йде ведмідь. «Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?» — «На богуміллячко». — «Озьми й мене». — «Так багато буде». — «Нічого».

От ідуть день, ідуть два. Аж чоловік яму копа. «Чоловіче, чоловіче, ми тебе з’їмо». — «Підождіть же, — каже, — поки я ями докопаю, хворостняком затрушу; ви поперескакуєте до мене, тоді й з’їсте». — «Копай же, та швидше».

Докопав той чоловік яму, хворостняком затрусив. Стали вони скакати та й попадали усі в яму. Сидять день, сидять два; захотілось їм їсти. Лисичка і каже: «Давайте з’їмо того, у кого погане мня. Лисичка-сестричка — добре, зайчик Степанчик — добре, вовчик-братик — добре, ведмідь — погане». Узяли ведмедя і розірвали.

А лисичка-сестричка тушку з’їла, а кишечки під себе поховала; та як нестало вже у тих чого їсти, вона витяга ті кишечки з-під себе та їсть. «Що це ти, лисичко-сестричко, їси?» — «Та це я кишечки з себе тягну та і їм». Ті дурні пороздирали собі пуза, вона і їх поїла. Сидить день, сидить два, аж прилетів якіл, сів на дуба та й клюка. «Якілку-братику, визволь мене з цієї неволеньки!» Якіл зараз що клюк, то і дрюк, що клюк, то і дрюк; наворочав їй повну яму дуб’я; вона і вилізла. «Спасибі тобі, якілку-братику, що визволив з ції неволеньки; тепер якби ще нагодував!»

Якіл зараз полетів у степ, а там дівчина саме косарям обід несла. Він і давай перед нею биться, наче підбитий. Дівчина ту страву поставила та за ним, та за ним, а лисичка і підобрала і той борщик, і кашку, і молочко, та ще і глечички побила. «Спасибі тобі, якілку-братику! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував; якби ще і напоїв!»

Якіл полетів. Аж ось везе чоловік барило на степ. Він сів на воронці та й клюка. Чоловік як розсердиться, як вихвате притику, як учеше по барилові, — потрощив його, вода розлилась, а лисичка і напилась. «Спасибі тобі, якілку-братику! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував і напоїв; якби ще насмішив!»

Якіл полетів у слободу, а там на току молотив чоловік з сином, та такий лисий, як коліно. Якілко і сів йому на лисину. Старий хотів спугнути, а син: «Стійте, тату, я його вб’ю!» Та як учеше ціпом батька по лисині, — той і витягсь. «Спасибі тобі, якілку-братику! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував, напоїв і насмішив; якби ще і настрахав!»

Якіл знов у степ полетів, сів у чабана на гарбі та й клюка. Чабан як розсердиться, як учеше герлигою по драбині, розбив гарбу; а собаки почули та за якілком, а той туди, де лисичка. Побачили її собаки та за нею; гнались, гнались, аж поки у скоту загнали. Сидить вона там, сама себе пита, сама і одвіча: «Очиці мої, очиці, що ви робили, як тікали?» — «А ми усе дивились через кряж та через долину, через кряж та через долину». — «Я вам за це окуляри покуплю. Ніжки мої, ніжки, що ви робили, як утікали?» — «А ми бігли швидко та рідко, швидко та рідко». — «Я вам панчішки покуплю. А ти, хвіст, що робив?» — «А я — через пень та через колоду, через пень та через колоду, щоб тебе Сірко-Білко з’їв». — «А, так ти такий? Нате вам його, собаки!»

Та вистромила хвоста з нори, а собаки витягли її і розірвали.