Лисичка-сестричка і вовк-панібрат
Українська народна казка про тварин

Як була собі лисичка, та зробила хатку, та й живе. А це приходять холоди. От лисичка змерзла та й побігла в село вогню добувать, щоб витопить. Прибігає до однієї баби та й каже: «Здорові були, бабусю! З неділею... Позичте мені огню, я вам одслужу». — «Добре, — каже, — лисичко-сестричко. Сідай, погрійся трохи, поки я пиріжечки повибираю з печі!» А баба макові пиріжки пекла. От баба вибира пиріжки та на столі кладе, щоб прохололи. А лисичка підгляділа та за пиріг, та з хати... Виїла мачок з середини, а туди напхала сміттячка, стулила та й біжить.

От біжить, а хлопці товар женуть до води. «Здорові були, хлопці!» — «Здорова, лисичко-сестричко!» — «Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!» — «Добре», — кажуть. — «Тільки, — каже, — тепер не їжте, а як я вибіжу з села, то тоді». От помінялись. Лисичка за бичка — та в ліс... А хлопці до пиріжка — аж там сміттячко...

От прибігла лисичка до своєї хатки, вирубала дерево, зробила санки, запрягла бичка — і їде. Аж біжить вовк: «Здорова, лисичко-сестричко!» — «Здоров, вовчику-братику!» — «Де ти взяла бичка-третячка та санки?» — «Зробила собі!» — «Підвези ж, — каже, — мене, лисичко-сестричко!» — «Е, куди я тебе візьму? Ти мені й санки поламаєш!» — «Ні, — каже, — я тільки одну ніжку положу». — «Ну, клади!» От од’їхали трохи, вовк і каже: «Положу я, лисичко-сестричко, й другу ніжку!» — «Е, вовчику-братику, ти мені й санки поламаєш!» — «Ні, — каже, — не поламаю!» — «Ну, клади». Вовк і положив.

Їдуть, їдуть, коли це щось — трісь. «Е, вовчику-братику, ти мені вже й санки ламаєш!» — «Ні, лисичко-сестричко, то я орішок розкусив». — «Ну, гляди!» От їдуть... «Положу я, лисичко-сестричко, й третю ніжку!» — каже вовк. — «Куди ти положиш? Ти мені санки поламаєш!.. Чим я тоді дровець привезу?» — «Ні, — каже, — не поламаю». — «Ну, клади». Вовк положив і третю ногу. Коли це — трісь! «Ой лихо! — каже лисичка. — Іди собі геть, вовчику, ти мені зовсім санки поламаєш!» — «Ні, то я орішок розкусив!» — «Дай же й мені!» — «Нема, — каже, — останній!..» їдуть собі та й їдуть. Вовчик і каже: «Сяду я зовсім, лисичко!» — «Куди ти сядеш, вовчику-братику? І санки розламаєш!» — «Я помаленьку», — каже, — «Ну, гляди!» От вовчик тільки що сів, а санки так і розпались... Лисичка тоді давай його лаять! Лаяла-лаяла та й каже:

«Піди ж, сякий-такий сину, дровець нарубай, і на санки вирубай, і приволочи!» — «Як же я, — каже вовчик, — вирубаю, коли я не знаю, якого дерева?» — «Е, сякий-такий сину! Як санчата ламать, так і знав, а дровець вирубать, то й ні!» Каришувала його, каришувала... «Як увійдеш, — каже, — в ліс, то кажи: рубайся, дерево, й пряме й криве! Рубайся, дерево, й пряме й криве!» Вовк і пішов.

От приходить в ліс та й каже: «Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!» Дерево й нарубалось. Таке корячкувате, що й на палицю не вибереш — не то на полозок! Приносить вовчик до лисички те дерево. Вона як подивилась, давай його знов батькувати... «Ти, — каже, — сякий-такий сину, не так казав, як я тобі веліла!» — «Ні, лисичко-сестричко, я, — каже, — стояв та все казав: рубайся, дерево, криве й криве!» — «Е, бісів сину, і того недотепний! Ну, сиди ж ти тут, — я сама піду нарубаю». Та й пішла.

От сидить вовк сам собі — так їсти хочеться! Обшукав він скрізь лисиччину хатку — нема нічого. Він думав-думав... «Давай, — каже, — з’їм бичка та й утечу!» От взяв, проїв дірку у бичка, із середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а сам — драла... Приходить лисичка, зробила санчата, сіла: «Гей, бичок-третячок!» Аж бичок не везе. Вона його батогом... Як ударила, а віхоть соломи й випав; а горобці — хрррр!.. «А, сучого сина вовчик!.. Постой же, — каже, — я тобі згадаю!» Та й пішла.

Лягла на шляху та й лежить. Їдуть чумаки з рибою. Вона притаїлась, мов нежива. Чумаки дивляться — аж лисиця. «Візьмім, — кажуть, — братця, та продамо, буде за що хоч погріться!» Скинули її на останній віз та й поїхали. Їдуть та й їдуть. А лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, та все кида по рибці на дорогу, все кида... От як накидала вже багато, тоді нишком і сама злізла. Чумаки ж поїхали собі далі, а вона позбирала рибку, сіла та й їсть.

Коли це біжить вовчик: «Здорова була, лисичко-сестричко!» — «Здоров, вовчику-братику!» — «Що ти робиш, лисичко-сестричко?» — «Рибу, — каже, — їм». — «Дай же й мені!» — «Піди собі налови». — «Так як же я наловлю, коли я не вмію?» — «Ну, як знаєш, а я не дам і кісточки!» — «Так хоч навчи мене як наловить». А лисичка й дума: «Постой же! Ти мого бичка-третячка з’їв, — тепер я тобі оддячу! А так, — каже, — піди до ополонки, устроми в ополонку хвіст та потихеньку води і приказуй: ловись, рибко, мала й велика! Ловись, рибко, мала й велика! То вона й наловиться». — «Ну, спасибі за науку!» — каже вовчик.

От прибігає вовчик до ополонки, устромив в ополонку хвіст: «Ловись, — каже, — рибко, мала й велика!» А лисичка з очерету: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!» А мороз надворі такий, що аж шкварчить!.. Вовчик усе хвостиком воде та: «Ловись, рибко, мала й велика!» А лисичка: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!» Поти ловив вовчик рибу, поки хвіст так і прикипів в ополонці!.. Тоді лисичка в село: «Ідіть, люди, вовка бить!»

Люди як вискочать — з кочергами, з рогачами, з сокирами... Вбили того вовка — і пропав бідний! А лисичка й досі живе у своїй хатці.

Лисичка-сестричка і вовк-панібрат
Українська народна казка про тварин

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралася до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, а хлопці худобу женуть.

— Здорові були, хлопці!

— Здорова, лисичко-сестричко!

— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!

— Де ж таки, бичка за пиріжок!

— Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!.. Таки знайшла одного, — проміняв.

— Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс.

Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті почекали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко...

А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:

— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Здоров, вовчику-братику!

— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?

— Та де ж? Бичка заробила, саночки зробила та й їду.

— Ну, то підвези ж і мене!

— Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш.

— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.

— Та клади вже, ніде тебе діти.

От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і

— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.

— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш.

— Ні, не поламаю.

— Ну, клади!

Вовк і поклав. їдуть, їдуть, коли це — трісь!

— Ой лишечко, — каже лисичка, — санки тріщать.

— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.

Ну, дарма, — їдуть... А вовчик знову:

— Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.

— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!

— Та ні, чого б вони ламалися?

— Та клади!

Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!

— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!

— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.

— Дай же й мені!

— Так останній. Проїхали ще трохи.

— Ой, лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!

— Та я зібгаюся так, що поміщусь.

— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.

— Та вже сідай, нема де тебе діти.

От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.

Давай тоді його лисичка лаяти:

— А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюгане! Що це ти мені наробив?

Лаяла його, лаяла, а тоді:

— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!

— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?

— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:

— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!

Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:

— Нащо ж ти такого нарубав?

— Коли воно таке рубається!

— А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?

— Ні, я так саме й казав: рубайся, дерево, криве й криве!

— Ну, і дурний же ти який, і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду, нарубаю.

Пішла вона.

А вовк сидить сам собі та так йому хочеться їсти. Почав він перекидати, що було в саночках, — ні, нема ніде нічого. Думав, думав, та й надумав: «З’їм бичка

та й утечу!..» Проїв дірку в бичку, зсередини все виїв, туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і паличкою підпер. Тоді сам навтіки. Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить. Лисичка — хап за той віхоть, а звідтіля горобці — хррр!.. Вона за паличку, тільки прийняла її, а бичок гуп — і впав!

— Ну, стривай же ти, проклятий вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!

Та й побігла шляхом.

Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива. Чумаки зараз її й побачили:

— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Скинули її на задній віз і знову рушили.

Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибку, сіла та й їсть.

Зирк — аж і вовк-панібрат біжить.

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Здоров!

— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?

— Рибку їм.

— Дай же й мені!

— Отак! Я скільки морочилась, ловила — та й віддай йому! Піди сам собі налови!

— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!

— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: ловися, рибко, велика й маленька! То вона й наловиться.

— Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку, та до ополонки, та хвіст в ополонку...

— Ловись, — каже, — рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!

А вовк:

— Що ж ти, лисичко-сестричко, кажеш?

— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!

— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!

Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:

— Ото рибка почала чіплятися. Трохи згодом:

— Ану, вовчику, тягни!

Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, — не витягне. А вона його ще й лає:

— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: ловися, рибко, велика та все велика, — от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, — побіжу покличу людей.

Та й майнула на село. Біжить селом та гукає:

— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!

Як позбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!

А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла, вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе, — добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне... А вовк побачив її:

— А, — каже, — така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!

А вона:

— Ой, вовчику-братику, — хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, — так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!

— Та я й сам нездужаю.

— Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..

— То сідай уже, що з тобою робити.

Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне.

Повіз її вовк.

От вона їде та все приказує:

— Битий небиту везе! Битий небиту везе!

— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

— Та то я кажу: битий биту везе. А сама знов нищечком:

— Битий небиту везе! От довіз він її до хатки:

— Уставай, лисичко, доїхали! Вона тоді плиг з вовка та:

— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз! Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й

зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:

— Битий небиту привіз!

Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.

— Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила! Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.