Лисичка-сестричка
Українська народна казка про тварин

Була собі лисичка. От пішла вона у лісок. Аж бачить — там рубають люди яворці цареві на дворці. От вона прийшла до них да й каже: «Здорові будьте, ремеснички-побережнички!» Ті: «Дай, боже, здоров’я!» — «Що ви рубаєте?» — «Яворці». — «Яворці? Нащо?» — «Цареві на дворці». — «Вирубайте й мені яворець, я й собі построю дворець». От вони вирубали їй яворець да й кажуть їй: «На ж тобі яворець». От вона взяла той яворець. Несе да й несе, несе да й несе. Аж став їй вечір... Вона дивиться — аж стоїть хатка. От вона заходить в ту хатку да й каже: «Вечер добрий, добрі люди!» — «Дай, боже, здоров’ячко». — «Пустіть на ніч». — «У нас хатка маленька, тісненька, ніде буде тобі спочить». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком одягнуся і переночую». Вони кажуть: «Добре, ночуй». — «А де ж я свого яворця діну?» — «Поклади його під піччю». От вона так і зробила.

На другий день встала раненько, умилась біленько, господарю на добридень дала. «Ой де ж мій яворець?» — «Погляди під піччю». Погляділа вона — аж немає його. Сіла да й плаче. Аж іде хазяїн: «Чого, лисице-сестрице, плачеш?» — «Ой як мені не плакати: нема мого явірця!» — «Отут десь біленька курочка бігала, то, мабуть, загребла». — «Крути — не верти, хазяїне, а дай мені курку!» Взяла курку да й пішла.

Ото вона взяла ту курку, несе да й несе... Аж застигла її на дорозі ніч. От вона дивиться — аж стоїть хатка. Вона зайшла в ту хатку да й каже: «Здорові будьте, люди добрі!» Ті: «Дай, боже, здоров’я!» — «Пустіть на ніч!» — «Не можна, лисичко-сестричко: у нас хата тісненька, нігде буде тобі спочить». — «Нічого, я під лавкою зогнуся, хвостиком вкриюся да й переночую». — «Ну, добре, ночуй». — «А де ж я свою курочку подіну?» — «Пусти її під піч...» От вона так і зробила. Встала раненько, умилась біленько, хазяїну на добридень дала. «А де ж моя курочка?» — «Отут в печі дірочка, мабуть, залізла в дірочку». — «Теперички крути — не верти, хазяїне, а дай мені піч!» Взяла піч у мішок да й пішла.

От іде да йде... А настає знов вечір. От вона бачить, що стоїть хатка. Взяла да й зайшла в ню да й каже: «Пустіть на ніч!» — «Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка тісненька, маленька, нігде буде тобі спочить». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком вкриюся, — так переночую». Вони кажуть: «Ну, добре, ночуй». — «А де ж я свою піч подіну?» — «Постав на подвір’ї». От вона так і зробила. На другий день устала раненько, вмилась біленько, хазяїну на добридень дала. Дивиться — аж нема її печі. От вона стала да й каже хазяїнові: «Де я була, то була, а такої біди мені ще не траплялось, щоб у мене що вкрали!» Хазяїн і каже: «То, може, воли, що були на подвір’ї, розвалили її». От лисичка і знов каже йому: «Крути — не верти, хазяїне, а оддай мені воли». От взяла ті шість волів.

Іде да й іде, іде да й іде. Зустрічає її знов ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситься в ню на ніч. Ізнов давай казать: «Пустіть, люди добрі, на ніч!» Ті: «Не можна, лисичко-сестричко; у нас хатка тісненька, маленька, нігде буде тобі і спочить». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком вкриюся да й переночую». — «Добре, ночуй». — «А де ж я свої воли подіну?» — «Пусти в загорду». От вона так і зробила. На другий день встала раненько, умилась біленько, хазяїну на добридень дала. А далі огляділась — нема її волів. От вона сіла да й давай знову плакати, каже: «Де я бувала, то бувала, а такої пригодоньки не трапляла: нема моїх волів!..» Хазяїн і каже: «Ото невістка гнала, то, може, й випустила». От вона і каже йому: «Крути — не верти, хазяїне, а віддай мені невістку». Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка взяла невістку в торбу да й пішла.

От несе вона ту невістку в торбі, несе да й несе, несе да й несе... Аж застигла її нічка на дорозі. От вона бачить — стоїть хатка. Взяла да й проситься туди на ніч. «Не можна: у нас хатка низенька, маленька, нігде тобі буде спочити». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком вкриюся да й переночую». — «Добре, ночуй». — «А де ж я свою невістку діну?» — «Поклади її під піч». От вона так і зробила. На другий день устала раненько, умилась біленько, хазяїну на добридень дала. «А де ж моя невістка?» — «Під піччю». Вона дивиться — є. «Спасибі вам, що моя невістка тут ціла осталась! Подождіть, я побіжу в лісок да вирубаю дрючок да поскачу вам коровода». От вона пішла в лісок, вирубала дрючка. А син узяв вив’язав звідтіля невістку, а ув’язав сучку.

Прийшовши, вона взяла ту торбу з сучкою, підкине її догори дрючком да й приговорює: «За яворця — курочку, за шість волів — невістку-сучку!..» Да ще як підкине догори, то тая сучка: «Авурр!» — «А, чортова невістка-сучка, пособачилась!» Да візьме да й знов підкине, то тая гарчить. От вона підкидала, підкидала ту сучку, а далі взяла да й розв’язала. Як тільки розв’язала, то тая сучка зараз за нею... Вона навтікача, сучка за нею; вона далі — да в нору, да й заховалась.

Сівши тут, от вона і давай питатись зараз ушей: «Що тільки ви думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали?» — «Те ми, сестрице, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої шуби не подрав». — «Підождіть же, мої ушечки, я вам сережки куплю». Потім каже: «Що ви, ніженьки, думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали?» — «Те ми, сестрице-лисице, думали-гадали і свої ніженьки насторожали, щоб хорт не догнав, золотої шуби не подрав». — «Підождіть, мої любі-милі ніжечки, я вам куплю червоненькі черевички з золотенькими підковками... Що ви, оченьки мої милі да любі, думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали?» — «Те ми, сестричко-лисичко, думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали, щоб він не догнав, золотої шубоньки не здійняв». — «Добре, підождіть же, мої оченьки, я вам золоті окуляри куплю... А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як од того проклятого хортища втікало?» — «Те я думав-гадав й поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золотую шубу зняв». — «На тобі, хортище-собачище, хвоста, хвоста; да не кусай по жовтому, да кусай по білому». А хорт як укусив, так при самій репиці одкусив.

От вона пішла між зайці. Ті, побачивши, що вона безхвоста, давай з єї сміяться. Вона каже: «Е, нічого, що я безхвоста, але зате я вмію коровода скакать». Пішла в лісок да вирубала дрючок да стала на горбі, а їм тим часом позв’язувала хвости докупи да й каже: «Тікайте, бо йде вовчище-помелище!» Вони як сунуть во всі сторони — так хвости й пообривали. Послі того як посходились докупи зайці, бачать — всі без хвостів. От і давай питатись один одного: «Ти був в лисички?» — «Був». От вони змовились, щоб як-небудь віддячить її. Узяли зібрались всі, пішли до неї, підперли двері, щоб вона не вилізла, да й спалили її.

Лисичка-сестричка
Українська народна казка про тварин

Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:

— Добривечір, люди добрі!

— Дай, Боже, здоров’ячка.

— Пустіть переночувати!

— Ой, лисичко-сестричко, у нас хатка маленька, — ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

Хазяї й кажуть:

— Добре, ночуй!

— А де ж я свою курочку подіну?

— Пусти її під піч.

От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.

— Ой, де ж це моя курочка?

— А під піччю.

— Я дивилась, там нема. Сіла та й плаче.

— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!

Нема що робити — треба давати. Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла. Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:

— Добривечір, люди добрі! Ті їй:

— Дай, Боже, здоров’я!

— Пустіть переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

— Ну, добре, ночуй!

— А де ж я свою качечку подіну?

— Пусти її в хлів між гуси.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла й пір’ячко загребла.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.

— А де ж моя качечка?

Глянули в хлів — нема. Каже їй хазяїн:

— Мабуть, гусей випускали, та випустили й її. А лисичка плаче:

— Тільки й добра було, що качечка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!

Нема що робити — треба давати. Взяла вона гусочку в мішок та й пішла.

Іде та й іде... Аж ізнову вечір настає. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:

— Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся, так і переночую.

Люди кажуть:

— Ну, добре, — ночуй!

— А де ж я свою гусочку подіну?

— Пусти в хлів до ягнят.

От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з’їла і пір’ячко загребла.

Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:

— А де ж моя гусочка?

Подивились — нема. От вона й каже хазяїнові:

— Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!

Хазяїн і каже:

— То, може, ягнята затоптали її.

А лисичка:

— То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня. Нічого робити. Віддали.

Узяла лисичка в мішок те ягня та й пішла. Іде та й іде, — застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:

— Пустіть, люди добрі, переночувати!

— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.

— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.

— Добре, — ночуй!

— А де ж я своє ягня подіну?

— Пусти в загороду.

От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з’їла те ягня.

Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, та й питає:

— А де ж моє ягня?

Далі сіла та й давай плакати та примовляти:

— Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.

Хазяїн їй каже:

— Ото невістка гнала воли, то, може, й випустила.

От вона й каже йому:

— Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!

Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав’язала невістку

в мішок. От іще вона не вийшла та якось там на часину одвихнулась із хати, а син узяв, вив’язав з мішка невістку, а ув’язав собаку.

Прийшовши, лисичка взяла не розв’язуючи той мішок з собакою та й понесла. Несе та ще й приказує:

— За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!

Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр!..» А лисиця:

— А, капосна невістко, пособачилась! Ану, гляну на тебе, яка ти є.

Сіла та й розв’язала мішок. Тільки розв’язала, собака звідти як не вискочить. Вона навтіки, собака за нею та далі в ліс... от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака над норою — не може влізти. А лисичка і давай питатися ушей:

— Ушечки мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

— Спасибі ж вам, мої любі ушечки, я вам сережки золоті куплю.

Тоді до очей:

— Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушинки не порвав.

— Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.

Потім до ніг:

— Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?

— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше втікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.

— О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички з срібними підківками.

— А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?

А хвіст розсердився, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:

— Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.

Розсердилась лисиця на хвоста, та й вистромила його з нори:

— На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!

А хорт як ухопив, так увесь і відкусив.

От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца, — давай з неї сміятися. Вона їм і каже:

— Дарма, що без хвоста, але я вмію хоровода скакати.

— Як?

— Та так. Тільки треба вам хвости позв’язувати, то й ви навчитесь.

— Ну, позв’язуй!

Позв’язувала їм хвости, а сама збігла на шпиль та звідтіля як гукне:

— Тікайте, бо йде вовчище!

Зайці як сунуть в усі сторони, — так хвости й пообривали. Після того, як посходились докупи зайці, бачать — усі без хвостів. От і давай питатись один одного:

— Ти був у лисички?

— Був.

— І я ж, братику, був!

Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона й підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї й не чули.