Лілії
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

І вродлива Марія, і добра, і як заговорить, то наче защебече соловейко. Та ба! Сирота, одна-одна, як ягідонька, загублена на помості…

Дівувала, та скільки там того дівування! Все в роботі й у роботі. Може б, то й діждалася долі, але покохала парубка, мов сокола. Стрункий, красивий, багатий, начебто і Марію кохає. Та поспішила сердешна, не пізнала, а заміж вийшла.

Не вгодила свекрусі, а вона й запосілася:

— І така, і сяка, — кричить. — Чого ж ти, сину, одружився з нею? І сирота, і бідна, і лінива. Хай тобі грець!

І докоряла, і їла, аж поки бідолашна Марія не заплакала. Тоді й свекор почав:

— Ми ж тобі і хату, й одежу, і те, і се, а ти недобра яка!

Чоловік слухав-слухав, а далі й собі:

— Я ж гадав вона друга!

А їй, голубці бідній, і дітися нікуди.

Так роками спину гнула та образи слухала. Зів’яла дівоча краса, і сили від роботи важкої покинули її. Нікому ж бо вона не потрібна.

Глянула Марія в чисту воду. Обняла свого синочка, свою радість і втіху. І покапали дрібні сльози, сльози горя і журби Марії. Стали вони квітами-перлами, жовто-білими ліліями річковими. А безталанна Марія немовби злилася в єдине ціле зі своєю дитиною і розтворилася і цьому ліловому букеті.

Ось і кажуть, що лілії навівають сум, почуття горя і самотності, ніби одинока зажурена Марія.