Малий віщун
Українська народна казка Гуцульщини

Жив собі чоловік і жінка. Жінка була дуже фальшива. Брехала, що хвора, а сама дружила собі з попом. Чоловіка вирядить на цілий день з сухим пайком орати, а сама собі курки смажить, їсть і п’є з попом. Одного разу чоловік пішов орати та й здибав хлопчика. А той хлопчик був віщун. Питає чоловік:

— Ти, хлопче, не наймився би в мене бики гонити?

— Чому не? Наймуся. Але би ви знали, що я на полуднє ^* мушу йти прогулятися. Піду, куди мені схочеться.

— Добре. Але вернешся, поки бики попоїдять?

— Вернуся.

Одного разу пішли вони орати, а піп уже як тут, так тут. Підійшов обід, ґазда й хлопець дали бикам їсти. Каже ґазда:

— Сідай, хлопче, будем обідати.

— Нє, я мушу прогулятися.

Взяв кусок хліба в руку й побіг. Бо він знає, що там піп є. Вуйна ^* подивилася у вікно.

— Най ті холєра во́зьме! Хлопець біжить.

А то крізь двері була хатчина, а там були жорна. Каже вона попови:

— Іди туди, жорни́. Прийде хлопець у хату, я скажу, що сусіда прийшов жорнити.

Хлопець у хату. Чує, там жорнять, А він знає, хто то, і навіть не питає.

— Чого ти, хлопче, прийшов?

— Та ми взяли солонини, а забули часнику та й солі. Вуйко мене прислав.

А вона то завила та й борше дала йому. А він каже:

— Ні. Кладіть то на стіл. Вуйко приказав, аби я вичистив у телят і свиней.

— Йди, я сама вичистю.

— Та ні, вуйко мені сказав. Я мушу сам.

Він собі чистить, свище, не пилується ^*, а піп жорнить. Доки він то вичистив, піп упрів, став мокрий. Він то не вміє робити, а мусить. Вона вже винесла часник і сіль надвір.

— На, хлопче, бери та неси, бо там вуйко чекає.

А він «зараз-зараз, зараз-зараз». Вона тихо каже попови:

— Жорни, не переставай.

Бо як той не буде жорнити, то має вийти.

Доки хлопець пішов, піп трохи не зімлів. Нарешті, хлопець пішов, і піп вийшов. Вона його водою відливає. Піп мокрий, геть намучився.

Каже піп:

— Я вже, відей ^*, більше до тебе не прийду. Знаєш що? — каже. — Я завтра маю йти в поле орати, а ти прийдеш до мене. Там і там я буду. У мене бики з білими шиями.

Другий день зарізала жінка курку, злагодила. Чоловік пішов орати, і вона знов дала йому сухий пайок. Та бігом варить пироги з сиром на маслі. Раз-два спакувала смажену курку, ті пироги з сиром і фляшку горівки.

Піп казав їй, що буде орати. Вона знала, в який керунок іти, і йде. А в тому керунку оре й її чоловік. Ще вона не вказалася з-за берега, а хлопець каже:

— Вуйку, скидаймо гачі ^* і перев’язуймо бикам шиї.

А давно гачі були білі. У биків стали шиї білі, як у попових. Вона лишеньки указується з-за берега, побачила тих биків та й іде просто до них. Думає, що то піп. А хлопець каже:

— Вуйку, несе нам вуйна файний обід.

— Та де, то не вуйна.

Підходить вона ближче, а це її чоловік. Ну що зробити? Нема що робити. Каже до неї чоловік:

— Жінко, ти така недужа та й мусила нести?

Вона розв’язує — є курка, смажена в маслі з перцем, є пироги, є горівка. Він каже:

— Жінко, не шкода тобі курки?

— Чоловіче, та ти все на сухім пайку. Думаю, понесу раз. Сіли вони, файно попоїли, випили. Але вуйко лиш пив та й вуйна. А хлопець каже:

— Я ніколи горівки не пив та й не буду пити.

— А ти, жінко, випий, — сказав чоловік. — Ти така трудна ^*. Доста того було, то лиш половину всього з’їли і половину горівки випили. А то решта лишається. Тоді каже вона:

— Чоловіче, десь тут піп наш оре.

— Та, ади, отут, — каже, — за берегом. Недалеко.

— То най це збере хлопець та й понесе попови. Доки бики їдять, най піде.

Вона позв’язувала ті пироги, м’ясо, горівку. Та й хлопець несе кумови.

Хлопець несе. Але підніс трохи поза бережок, аби не видко, розв’язав, м’ясо завив у лопух і кинув собі в пазуху. А пироги бере та сир викусить, а тісто кине на землю. Бо він уже не голоден, а не хоче попови нести. І так поволи всі пироги викусив. А горівку висипав на землю. І пішов до попа. А той питає:

— Чого ти, хлопче, прийшов?

— Прийшов сказати: вуйко дуже свариться і казав, що зараз вас сокирою зарубає.

Тоді вернувся хлопець до ґазди. Вуйна питає:

— А що, з’їв піп пироги?

— З’їв, — каже. — І м’ясо куряче з’їв.

— А горівку пив?

— Та випив. Гезде ^* порожня склянка ^*. Кума така рада.

— Та що казав?

— Та подякував. Та казав, що вдарив плуг у камінь, та й загнувся плуг. Здало би ся йому направити. А він не взяв сокиру. Казав, може би, ви були такі добрі, та взяли сокиру, та пішли направити той плуг.

Вуйко каже:

— Добре. Воли ще їдять, я піду.

Та взяв сокиру та й іде. А піп уздрів, що цей з сокирою йде, та й утік. Вуйко думає: «Що сталося, що піп тікає? Може, щось трафилося». Прийшов, подивився — нічого не бракує плугови. Вертається вуйко назад до своїх. Іде поволі, дивиться на землю, а на землі тісто, що той викусив пироги. Та й збирає його та й кидає в пазуху. Підходить він ближче, а вуйна питає хлопця:

— Що там вуйко збирає?

— Вуйко збирає каміння. Відей, буде вас бити.

А ця спудилася, та й схопила ту миску, що були пироги, та й порожню склянку, та й тікати. Вуйко приходить та й питає хлопця:

— Чого вуйна так скоро пішла? А він каже:

— Та якийсь вуйко переходив та й казав, що там так куриться. Ніби хата ваша займається. Вуйна побігла подивитися, чи не горить хата.

Вуйко багато не чекає, бігом за вуйною. Хто його знає, може таки, дійсно запалили діти хату. Вуйна обіздрилася ^* — вуйко за нею біжить. І їй дало страху, що чоловік буде бити. Добігає вуйна до хати, задихалася, упала. Прибігає вуйко.

— Та чого ти, — каже, — так бігла?

— Я думала, що ти хотів мене бити.

— Та де, — каже, — за що я тебе мав бити? Ти ж так файно їсти нам приготувала.

Вуйна се вчула, побачила, що на малім кінчається, та й утішилася.

Та й байці конець.