Маляр і царська дочка
Українська народна казка Бойківщини

Мала баба сина. Жили вони в городі. Баба заробляла по городу. Десь комусь прала, десь комусь підлогу обмила, і так вони жили. Син ходив до школи. Він перешов сільську школу і пішов учитися на маляра.

І добре він уже навчився мальовати, але не кінчив науку, бо захворіла мати. Не є кому йому помагати, і він уже мусів іти на роботу, хоч ще не доучився. Він умів добре мальовати та й цим заробляв гроші і помагав матері. Що треба було в тім городі намальовати, і він то мальвовав. А мальовав він у тім городі краще від усіх, ніхто так не вмів мальовати.

Та й більше там уже роботи не є, і йде він шукати роботи деінде, в який інший город. Іде через ліс, а в лісі великий дім двоповерховий і коло дому стоїть вартовий. Хлопець каже:

— Чи не треба вам щось мальовати?

Вартовий каже:

— Я йду позвідаюся начальників.

Та й побіг, позвідався і вернувся. Та й каже:

— Заходи.

Увійшов він там, а начальник йому каже:

— Оде дванадцять кімнат. Єдинадцять розмальовуй. Маєш тут у шухляді гроші, бери собі, кілько треба на фарби і на все, що треба. І собі за роботу бери, кілько хочеш. І розмальовуй. А в дванадцяту кімнату не заходи.

І він узявся до роботи. А як вони порозходилися, він зацікавився, чому йому не велять заходити в тоту кімнату. І мальовати там не велять. А він був добрий спеціаліст і доробив до тої кімнати ключик, відомкнув, а там панна царева, прив’язана на ланцу. І вона йому розказала, що тото дванадцять злодіїв, і вони мають начальника. І вони ходять всюди крадучи. І мають доста грошей.

—…І украли мене від мого батька, і начальник конче хоче, щоби я за нього вийшла заміж. І мене тут держать і їсти не дають, доки я не погоджуся вийти за нього заміж. А я не хочу виходити заміж за злодія. Якби ти мене визволив, то я би вийшла заміж за тебе.

Тоді він пішов у місто, найшов у желізнім магазині пилку до желіза, перерізав тою пилкою ланц та й її визволив. Та й лишив ту роботу, взяв її за руку та й пішли вони лісом. Та й утік він з тою панною.

Та й прийшли вони до моря. А перед тим, як відбігли вони далеко в ліс, вона йому сказала так:

— Слухай, ми йдеме лісами. Доки ми доберемеся до твого батька, хто знає, що може бути.

І вона переломила золотий перстень.

— На пів-перстеня.

І передерла наполовину хусточку.

— На пів-хусточки. І щоби ті речі були свідками, що ми з тобою одружуємося, бо ми мене визволив.

А тепер треба було їхати через море. Сіли вони на корабель. А шифкапітан придивився, що то така красна панна, та й конче хотів узяти її собі, аби вона одружилася з ним. А вона повіла йому, що вже має друга і хоче з ним одружитися, і більше ні за кого не піде.

А той розлютився, і як корабель уже допливав на край моря, викинув він того хлопця в море. Але той знав добре плавати та й не втопився. Він доплив до берега та й врятовався. Виліз із моря та й іде, та й іде. Іде селом, а потому якимось містечком. І тут якийсь вихопився та й звідується:

— Що ти за єден?

— Та я такий і такий. Я маляр.

— Та й ми малярі. Ходи до нас, будеш із нами робити.

І взяли його два малярі до себе. А він каже:

— Я буду у вас робити. Але би-сьте ніколи не признавалися, що я у вас. Би-сьте нікому того не розказали.

Беруть вони гроші від когось там з міста і почали там мальовати. Та й його виправляють. Але він так малює, що вони так не вміють. Він мальовав найкраще. І вони виділи, що таких малярів більше ніде не є.

І малює він там, і малює. А той шифкапітан узяв панну до себе та й примусив її повісти батькови, що то він її визволив.

— А ніт, то тя заб’ю. або погоджуйся зі мною одружитися, або тя заб’ю.

Він міг її убити та й вона мусіла погодитися. Та й вже прийшли до царя, до її батька. Капітан каже:

— Я з вашою дочкою одружуюся.

Та й уже готуються до весілля. Але для молодої пари треба вимальовати кімнату. Ідуть до тих малярів, бо вони вже за них знають, і просять, щоб ішли вимальовати кімнату для молодої пари. Та й післали малярі вимальовувати кімнату того хлопця. Та й прийшов він і малює. Починає з того, як вона була прив’язана на ланц, а він її визволив. Намальовав він таку картину та й за рядом змальовує всю тоту подорож: як їхали морем, як його викинув у море той шифкапітан — все намальовав.

Як робота була закінчена, покликали в ту кімнату царя, щоб він прийняв роботу. Та й цар йому добре заплатив і він пішов. А тоді заводять у ту кімнату панну, аби подивилася, чи добре намальовано. Вона входить, глянула та й каже:

— Е-е-ей, а хто то мальовав?

Пізнала, що то її наречений мальовав.

—…Хто тото вимальовав?

— Ба та маляр відтам і відтам.

Тоді вона повеліла запрячи коні, сіла в бричку та й їде до тих малярів. Приїжджає, а вони, тоти два малярі, не признаються за нього. Не хотять казати, що тут такий молодий маляр є. Нічого не кажуть.

— Ви признавайтеся, а то я піду до батька та й вас поарештують. Признавайтеся, хто мальвовав, і не бійтеся нич.

Та й вони призналися та й показали його. Та й вона його взяла за руку та й привела до батька. Та й каже:

— Тото мій друг. Він мене визволив.

І все батькови розказала. І показала, як він то все помальовав на стіні. І каже:

— За отого я виходжу заміж. А того, що мене примушував і хотів убити, покарати на смерть. Вивести із стайні трирічного коня, що ще не був надворі, прив’язати його до того коня і пустити коня в поле. А з цим я одружуюся.

І почалося весілля.