Маруся-вишивальниця
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Стояла на краю села хатка біленька. А в тій хатці жила бідна вдова з єдиною дочкою Марусею. Жили вони дуже скромно, але в хатці чисто вибіленій завжди було прибрано, долівка змита, пахучим зіллям встелена. Донька з матір’ю сидять було і вишивають узори дивнії, бо ж Марусина мати вміла вишивати, як рідко яка майстриня вміє те робити. А що були вони панські, то доводилося Ганні (так звалася та незвичайна вишивальниця) майже що задарма оздоблювати панські покої. То вона скатертину незвичайну для прийому званих гостей сріблом-злотом гаптує, то комірець сукні для молодої панночки мережить.
Маруся — добра дитина у Ганни. Хоч годочків їй неповних тринадцять, а вже багато чого й вона від матері перейняла. А останнім часом то вже й сама нові узори вигадувала: птахи та квіти у неї виходили надзвичайно гарні, наче все те ось-ось оживе та й зійде з полотна.
Літечко тепле стояло. Під віконцем у садочку маленькому цвіли квіти, Марусею посаджені, та так хороше пахли. Жити б та радіти, а тут горе у вдовину хату: занедужала Ганна. То бідкалася, що недобре бачить, а за кілька днів злягла зовсім, не їсть нічого, тільки все водиці просить у Марусі.
Маруся й сама змарніла, на материні страждання глядячи. Не могла вже й придумати, чим матінці зарадити. А це ось вигадала: дополе грядку та збігає по ягоди, приготує киселику і пирога спече, добре, що навчилася все те робити завчасно.
Взяла Маруся глечика в комірчині та й бігцем до лісу. Трошки й страшно їй. Хотіла сусідську Орисю тітки Мокрини з собою взяти, але та глядить братика Василька, не може з дому відлучитися.
Але ж і пощастило сьогодні Марусі. Саме натрапила на те місце, де вони минулого літа з Орисею ягоди збирали. Нахилиться, а ягоди так і червоніють та просяться до рук. Повеселіла дівчина. Все нахиляється та в глечик ягоди збирає. Коли це раптом зеленим сяйвом щось блиснуло в траві. Нахилилася Маруся та зразу й відскочила злякана, аж затрусилася, глечик із рук вискочив, ягоди червоні під ноги їй посипались. Чи ж може таке бути? У траві звивалася змія, а на її голові світилася зеленим камінням дивна корона небаченої краси. Далі потемніло в очах, і вже нічого більше не бачила дівчина.
Опам’яталася Маруся від дивного приємного запаху. Глянула довкола себе й очам своїм не повірила. Квітів багато навколо, кольори яскраві, пелюстки ніжні, аромат від них такий, що ніде й не чула раніше. Лежить дівчина на м’якій постелі з білого шовку, розшитого рожевими квітами.
«Чи ж це мені сниться?» — думає Маруся. Схопилася на ноги, аж раптом невимовної краси музика зазвучала, прочинилися високі двері і в них з’явилася жінка в білому вбранні, ступаючи легко й нечутно. А на срібній тарелі тримала вона якісь дивні страви.
— Поїж, Марусю, — каже до дівчини і ставить срібний піднос на столик посеред кімнати.
Дивується дівчина: звідки її ім’я та знає. Може, потрапила вона до раю і оце ангел з нею розмовляє.
— Де я? — питає Маруся.
— У царівни Аглаї, — каже їй жінка, — вона вже чекає тебе по обіді.
Сказала те і безшумно зникла за дверима, лише та ж сама видала її відхід. Дивується Маруся. Гарно їй від краси тієї небаченої і лячно водночас. А ще тривога в душі та думка про хвору матір. Що то вона без Марусі? Хто їй води подасть? Кинулася дівчина до дверей, а вони не відчиняються. Ледь не плаче Маруся. Спрага її мучить, ^як там матінка. Підійшла Маруся до столика, аж там серед страв напій ароматний. Відпила три ковточки і відчула, як сили в неї вливаються.
Минуло небагато часу, і дівчину покликала за собою інша жінка, зодягнута як і перша. Іде Маруся покоями, бачить і вже не дивується ні красі довколишній, ні музиці, ні покоївкам царівни Аглаї, одягнутих однаково вишукано, наче вони самі царівни.
Як потрапила Маруся у палату царівни, так і завмерла, від краси тієї, від погляду її очей, що ніби пропікали дівчину. Найбільше вражена була короною на розкішному золотому волоссі Аглаї. Десь вона бачила таку. Зелене каміння аж сяяло. І враз згадала пригоду в лісі. Може, їй вже то снилося?
— Марусю, — звертається до неї Аглая, а голос у неї сумний ніби і такий, що не можна не послухатися, — наймаю тебе у вишивальниці. Щедро заплачу за роботу, якщо допоможеш моїм майстрам виконати її.
Стала Маруся проситися, пояснювати, що без неї її матінка може померти.
Царівна пильно на неї подивилася і каже:
— Не будемо марнувати часу на пусті розмови. У це царство потрапити легше, ніж вийти з нього. Якщо за три дні не будуть вишиті ще три покривала різними узорами, що не повторюються, усі навіки залишаться тут. Таке прокляття злого чаклуна.
Не знає вже Маруся, що їй і думати, що робити. А покоївка веде її до майстерні величезної, де вишивальниці розшивають покривала пречудові. Багато майстринь, та й покривала чималих розмірів, усі різні. Яких тільки узорів тут немає! Тепер лише Маруся запримітила, що одяг на ній, як на всіх майстринях. Коли її було переодягнено, причепурено — не знає.
Не зогледілась за роботою, як і день минув. Правда, світло сяяло весь час однаково, лише величезний годинник відлічував кожну годину якимись тривожними ударами.
Майстрині розповіли Марусі, що всі вони заручниці прокляття злого чаклуна, якому царівна Аглая відмовила у його залицяннях та сватанні. А ще розповіли, що царівна Аглая три дні знаходиться у цих палатах у людській подобі, а три дні повзає змією у лісах, що триває таке життя майже рік і ось через три дні все має вирішитись.
Жаль Марусі стало царівни, жаль її майстринь і покоївок. Усі втомлені, сплять лише по кілька годин на добу та все поспішають вкластися з роботою в термін. Найважче з узорами. Найбільше нових вигадала сама царівна, змалювала їх для майстринь, усе нові шукає. Якщо не виконають умови, царівна повзатиме змією по лісах, а всі її піддані залишаться у цьому проклятому місці навіки.
Два дні не зімкнула очей Маруся, та врешті не витримала і задрімала. Приснилася їй матінка. Ніби сидить вона поруч з Марусею і вишиває яскраво-зеленого птаха серед барвистих квітів.
— Прокинься Марусю, — будять дівчинку стурбовані вишивальниці, — яким узором вишиватимемо останнє покривало? Часу лишається зовсім мало, встигнути б.
— Так і так, — каже Маруся і, переборюючи втому, заходжується показувати як саме.
Опівночі з’явилася у майстерні царівна.
— А що? — каже. — Чи встигнете до світанку?
А в самої очі повні смутку невимовного і неабиякої рішучості.
— Встигнемо, — відповідає за всіх старша вишивальниця, не відриваючись від роботи. Вони з Марусею якраз закінчували вишивати яскраво-зелені пташині крильця. «Зелений колір-то на життя» — каже було Марусина мати. Інші ж вишивальниці трудилися над вигадливими квітами.
Закінчили роботу та й поснули тут же. Дивний той їх сон Марусі. Їй не спиться. Коли це знову царівна Аглая заходить, а в руках тримає маленьку скриньку.
— Що ж, каже, Марусю, дякую тобі за роботу, — та й дає їй скриньку, — біля куща ліщини, що на краю лісу, знайдеш зілля з жовтим цвітом. Ото будуть ліки для твоєї матусі. Скоро і я своїх рідних знову побачу, — весело зблиснула своїми зеленими очима.
Тільки Маруся подякувала, як потемніло їй в очах, закрутилося все. Озирнулася навколо. У лісі вона. Глечичок з розсипаними ягодами біля її ніг і скринька в руках. Зібрала вона ягоди, притисла до себе глечик і скриньку, та й біжить до краю лісу, де росте кущ ліщини. Справді, як царівна казала, росте три стебельця з жовтим цвітом. Зірвала їх Маруся і чимдуж звідти. Коли чує страшенний гуркіт. Озирнулася злякано, а позаду глибока кам’яна прірва. Злякалася Маруся ще більше, похитнулася, скриньку з рук випустила, аж та гупнула об камінь, а з неї розсипалися коштовності.
— Біжи чимдуж та не оглядайся, — вчувається Марусі голос царівни.
Прибігла Маруся до хатки біленької, до матері кинулася.
— Як ви, мамо?
Ганна голову підняла, всміхнулася дочці вимушено, а сама видно, що нездужає.
Маруся до печі метнулась, вогонь розвела горщечок з водою приставила. Ось зілля вже готове . Подає матері. Випила Ганна і повеселіла, з полу підводиться.
— Краще мені, доню. Спасибі тобі. Здалося мені, дитино, що тебе довго немає. Де ж ти була Марусю?
«Чи ж розказать?» — думає Маруся. Ягідки у мисочку висипає, матері подає. Біля пирога заходилася. Та як вигорнула останні ягоди, з глечика випав камінчик зелений, дивним кольором засвітився.
Минуло три роки, не могли надивуватись в окрузі на майстерність Марусину. Замовляли їй вишивати найбагатші пани, а то якось зупинилась біля їхньої хати карета панська та й забрала обох вишивальниць до царського двору. Чули в селі, що Маруся вийшла заміж за великого пана, а Ганна в них живе та внуків няньчить.